• Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
Цілі наші шляхетні і відкриті, засоби наші чесні і мирні. Ми переможемо!

Нариси з історії республіканізму

КОРОТКА ІСТОРІЯ РЕСПУБЛІКАНІЗМУ

Республіканізм (від лат Res Publica – Справа спільна) – напрямок  політичної філософії, згідно з якою ідеалом політичного життя є республіка, котра розуміється як політична спільнота, члени якої (громадяни) беруть активну участь у громадському житті.

Республіканські ідеї розроблялися в опозиції до таких форм устрою, як монархія і тиранія. Республіканці виступають, зокрема, проти всіх форм владного свавілля.

Ідея республіканізму, як ідея широкого залучення громадян до управління державою з метою їх захисту від державного свавілля і забезпечення фундаментальних запитів суспільства, має глибоке історичне коріння. Проте його основоположні принципи не втратили своєї актуальності і тим самим продемонстрували подиву гідну живучість.

Класичний республіканізм не був стрункою й розвиненою філософською системою. У своїх творах республіканці вихваляли переваги республіканського устрою й критикували інші форми устрою (монархії, тиранії, демократії тощо). Перетворення республіканізму на універсальну політичну філософію є заслугою сучасних республіканців. Вони розробили окрему республіканську концепцію свободи, концепцію громадянську і громадського життя.

Сучасний республіканізм складається з двох основоположних напрямків: громадянський гуманізм (civic humanism)і неореспубліканізм.

З погляду громадянських гуманістів республіканізм є доктрина прагнення до досконалого управління державою. Вони стверджують, що добре життя стає можливим у випадку безкорисливої активної участі громадян у житті політичної спільноти.  

З іншого боку з погляду неореспубліканців засадниче значення для республіканізму має, насамперед, гарантування громадянам свободи, що розуміється неореспубліканцями як непідлягання громадян владному свавіллю.

Республіканська за своєю суттю форма правління, як відомо, існувала ще за часів Стародавньої Греції і ще тоді протиставлялася таким формам правління як тиранія, олігархія, аристократія, монархія, демократія тощо. Проте теоретичні основи політичної філософії республіканізму було закладено лише у творах Арістотеля, що жив у 384-322 рр. до Христа.

До „правильних» устроїв за Арістотелем належали:

-  монархія – форма устрою, при якій вся верховна влада належала одній людині – монарху;

-  аристократія - форма устрою, при якій верховна влада на основі спадкового права належить привілейованому прошарку, влада небагатьох;

-  політія – найкраща форма устрою, що зустрічається вкрай «рідко й не у багатьох». У політії править більшість в потребах загальної користі. Це «середня» форма державного устрою, в якій «середній» елемент панує у всьому: у звичаях – поміркованість, в майні – середній достаток, в урядуванні – середній прошарок. «Держава, що складається із середніх людей, матиме найкращий державний устрій».

«Неправильний» устрій за Арістотелем це той, в якому переслідуються особисті цілі правителів. Такими на його погляд були:

-  тиранія – монархічна влада, що задовольняла потреби лише правителя;

-  олігархія, що задовільняє потреби багатих громадян, які складають меншість;

демократія, що задовільняє потреби бідних. Серед „неправильних” форм державного устрою Арістотель надавав перевагу саме їй, вважаючи її найстерпнішою.

За Арістотелем відхилення від монархії дає тиранію, відхилення від аристократії – олігархію, відхилення від політії – демократію, а відхилення від демократії – охлократію, тобто владу натовпу. Олігархія й демократія обґрунтовують своє право на владу, виходячи з погляду, що власність – призначення небагатьох громадян, а свободою користуються всі. Олігархія захищає потреби багатих, а демократія – бідних. Загальної ж користі не дає ні одне, ні друге.

Після занепаду античного республіканізму його теорія й практика на певний час завмерли. Вони знову актуалізувалися лише у кінці XV-го століття, коли великі географічні відкриття створили людству додаткові можливості реалізації здібними людьми свого потенціалу. Проте ще перед тим були мислителі, які, значно випереджаючи свій час, розробляли ідеї досконалого державного устрою. Серед таких особливе місце посідає Марсилій Падуанський (тобто з міста Падуї в Італії), що жив у 1275 – 1343 рр.    

У своїй праці «Оборонці спокою» він висловив думку, що людські одиниці не є індивідуальними, бо входять до складу великого організму, яким є суспільство. Метою держави за Марсилієм є розв’язання конфліктів, суперечностей і саме вона має задовільняти ці потреби людей. Держава є захисником спокою. Найкращі устрої – це монархія й демократія. Народ творить право, призначає уряд і контролює його.

Суверенність народу, за Марсилієм, стає єдиною підставою організації держави.  Ідея суверенності народу стає гарантією громадянських свобод.

Від часів Відродження, коли в галузі освіти почали активно вивчатися твори античних мислителів, ідеї республіканського державного устрою як альтернативи панівних тоді монархій почали набувати значної популярності. До відродження й розробки принципів республіканізму долучилися польські науковці  Ян Остророг (1436-1501 рр.) і Анджей Фрич Моджевський (1503-1572 рр.), італійський дослідник Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), українець Станіслав Оріховський (1513-1566 рр.) та англійці Едвард Кок (1552-1634 рр.) і Джеймс Гаррінґтон (1611-1677 рр.).

Передвісниками Французької революції 1780-1804 рр. виявилися твори французьких мислителів Шарля-Луї де Монтескьє (1689-1755 рр.), який у творі «Про дух права» висловив ідею необхідності розподілення й взаємної незалежності трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої й судової («принцип Монтеск’є»), Жан-Жака Руссо (1712-1778 рр.), який у творі «Про суспільний договір» розвинув ідею Марсилія Падуанського про суверенність народу, а також німецького науковця Еммануїла Канта (1724-1804 рр.). В результаті революцій у Франції було усунено монархію й замість неї встановлено республіку.

Проте аж до 1-ї чверті ХХ століття у світі панували монархії. Лише після 1-ї Світової війни 1914-1918 рр., внаслідок розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, а також Німецької революції 1918 р. картина почала змінюватися у напрямку, сприятливому щодо встановлення в багатьох державах республіканської форми устрою. Це у свою чергу викликало черговий спалах зацікавленості ідеями республіканізму, що виявився у творах Ганни Арендт (1906-1975 рр.), Ґордона Вуда (н.1933 р.), Джона-Ґревіла-Аґарда Поцока (н.1924 р.) та ін. Спочатку ця зацікавленість мала форму поглиблених досліджень історії ідеї республіканізму, присвячених тлумаченням класичної республіканської думки.  

Синтезом розвитку ідей республіканізму став неореспубліканізм, який дістав відображення у творах Квентіна Скіннера (н.1940 р.) та Філіпа Петтіта (н.1945 р.). Власне вони й висловили ідею, що засадниче значення для республіканізму має насамперед гарантування громадянам свободи, яка розуміється республіканцями як непідлягання владному свавіллю.

З наведеного у цьому розділі матеріалу можна вивести такі основні положення республіканізму як політичної філософії, що має дуже давню історію свого розвитку й формування:

1) джерелом і носієм суверенітету, тобто влади і права, є народ (принцип Марсилія Падуанського);

2) народ реалізує свій суверенітет у формі держави, передаючи владним установам частину владних повноважень, регламентовану суспільним договором (принцип Руссо);

3) суспільний договір (конституція) формулює чітко обумовлені межі, в яких владним установам для виконання дорученим їм завдань передається частина суверенітету, джерелом і носієм якого є народ (принцип делегування владних повноважень);

4) владні установи не можуть свавільно втручатися в особисте життя громадян  поза межами, обумовленими суспільним договором (принцип свободи громадянина, як його розуміє республіканізм);

5) для забезпечення права громадян на свободу, як його розуміє республіканізм, влада має бути розділеною на 3 гілки: законодавчу, виконавчу й судову; ці гілки влади мають бути взаємонезалежними, що забезпечується виборністю кожної з них безпосередньо народом (принцип Монтеск’є);

6) влада з погляду республіканізму є владою закону, перед яким всі громадяни, незалежно від свого статусу, є рівними (принцип верховенства права і рівності всіх перед законом);

7) для забезпечення стабільного розвитку суспільства опорою держави мають бути громадяни середнього достатку, які повинні складати більшість громадянства республіки (принцип опори на «середній клас»);

8) для забезпечення непорушності своїх прав і свобод громадяни мають здійснювати контроль за діяльністю владних установ через активну громадсько-політичну діяльність; така діяльність є обов’язком кожного громадянина і запорукою непорушності його особистих прав і свобод (етичний принцип республіканізму, або ж – принцип Арістотеля).

*   *   *

Традиція українського республіканізму має глибоке історичне коріння. При цьому в новій історії України спостерігається дві його гілки: властиво українська і польська. Українська гілка виявилася в державі Війська Запорозького, а польська, – у той період, коли більша частина українських земель входила до складу Польського королівства, – в державі Річ Посполита. Принагідно ще раз наголосимо, що термін «Річ Посполита» є буквальним перекладом на польську мову латинського терміну «Res Publica», тобто «Республіка».

Українська козацька республіка Військо Запорозьке виникла як реакція на експансію з боку ісламських держав, межі яких у кінці XVстоліття сягнули півдня України.При цьому слід зауважити, що державотворчий процес у випадку України відбувався у послідовності військо – держава, а не держава – військо. Цей момент багато в чому пояснює суто українські особливості утворених державних структур. Спочатку виникло національне військо, призначене для оборони краю, потім це військо взяло під свій контроль частину Дикого Поля, яке не належало жодній із держав, а вже потім військове керівництво самим життям змушене було створити державні структури, які мали забезпечувати повноцінне функціонування війська.

Своєрідними завершальними акордами у боротьбі українського народу за втілення своїх соціально-політичних ідеалів був виступ Гетьмана Івана Мазепи проти московської неволі та гайдамацьке повстання 1768 р. Коліївщина. Тогочасний український соціально-політичний ідеал знайшов своє відображення у «Конституції Пилипа Орлика» 1710 р. В її 6-й статті, зокрема, протиставляючи себе навколишнім монархіям («самодержав’ям»), Пилип Орлик зазначає: «Якщо в самодержавних країнах шанується такого, як в мирний час, так і в час війни, слушного й корисного державному устрою порядку, що звичайно задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати свої рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу? Та ж у Війську Запорозькому здавен-давна дотримувалися і нині дотримуються саме такого порядку при гетьманській владі, згідно зі старовинним законом вольностей. Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: „Так хочу – так повеліваю”. Через те непритаманне гетьманському уряду самоуправство у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, невиважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства». Цією 6-ю статтею, як відомо обумовлювалися порядок створення й діяльності Генеральної Ради з функціями парламенту.

Наступним, не менш драматичним, епізодом українського державотворення була історія Української Народної Республіки (УНР). Її історія, що почалася 1917 р., мала довгу передісторію, пов’язаною із творчістю Тараса Шевченка. Оспівуючи романтику козаччини, він закладав у підсвідомість прихильників своєї творчості республіканські ідеали Війська Запорозького. А позаяк популярність його творів сягнула неабияких масштабів, то й ідеї республіканізму Війська Запорозького в інтелігентському українському середовищі набули також значної популярності. Цьому неабияк посприяла діяльність мережі товариства «Просвіта», що виникла в Галичині 1868 р. і поширила свою діяльність на підмосковську Україну 1905-1907 рр. Саме діячі «Просвіти» стали найактивнішими учасниками творення УНР. Усі генеральні секретарі, міністри освіти УНР (крім Павла Христюка) були членами «Просвіти». До Української Центральної Ради входили 122 члени «Просвіти». У виконавчих органах влади УНР 1917-1918 рр. представництво діячів «Просвіти» складало від 30 до 56%.

Отже відновлення української державності 1917 р. саме у формі республіканського устрою аж ніяк не було випадковістю, оскільки носії ідеї відновлення формувалися під впливом уявлень про республіканський устрій Війська Запорозького.

На жаль керівництву УНР так і не вдалося за умов безперервних нападів з боку агресивних сусідів, Польщі, комуністичної Російської Федерації та білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії розв’язати вузлових питань державного будівництва: кадрового забезпечення й підтримки «знизу». Саме цим і пояснюється її падіння. Для розв’язання нагальних проблем державного будівництва потрібен був час, але тоді історія Україні цього часу не дала.

*   *   *

Тим часом колесо історії оберталося собі далі. Лідер московської партноменклатурної олігархії, під тягарем якої знемагала Україна, Лєонід Брєжнєв підписав 1.08.1975 у столиці Фінляндії (Суомі) Гельсінкі Заключний Акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі. У тому Заключному Акті був розділ, який у гуманітарній сфері передбачав узгодження зобов'язань з питань прав людини і основних свобод, в тому числі, свободи пересування, контактів, інформації, культури та освіти, право на працю, право на освіту і медичне обслуговування.

Підписання цього Акту створило громадянам СССР додаткові юридичні підстави для боротьби за свої права. Наслідком цього було заснування  9.11.1976 в Україні (в місті Києві) першої легальної правозахисної організації «Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод» (Українська гельсінська група, УГГ), хоча Москва такого сприяння ні в кого не просила. Засновниками УГГ виступили письменники Микола Руденко (керівник) та Олесь Бердник,учителі Оксана Мешко та Олекса Тихий, юристи Левко Лук'яненко та Іван Кандиба, генерал-майор Петро Григоренко, історик Микола Матусевич, інженер Мирослав Маринович і мікробіолог Ніна Строката (Караванська).

У відповідь на створення організованого правозахисного руху офіційна влада вдалася до масових репресій. Після арешту у березні 1981р. Івана Кандиби УГГ в повному складі опинилася у таборах або на засланні.

Резолюцією № 205 від 21.06.1982 Конгресу США 9.11.1982 оголошено днем вшанування УГГ. Відповідну заяву виголосив Президент США Рональд Рейган. Подібну резолюцію Конгрес США прийняв і на відзнаку десятиріччя УГГ (1986р.). В ній пропонувалося Президентові та Держсекретареві США наполягати на негайному звільненні з ув'язнення членів Української та інших гельсінських груп.

Перелом стався у кінці 1986 р., коли Конгрес США прийняв резолюцію на відзнаку десятиріччя УГГ, в якій пропонувалося Президентові та Держсекретареві США наполягати на негайному звільненні з ув'язнення членів Української та інших гельсінських груп, у відповідь на резолюцію Конгресу США на відзнаку десятиріччя УГГ, прийняту у листопаді 1986 р., керівництво СССР мусило випустити на свободу політв’язнів. Отже, вони повернулися на Батьківщину.

Звільнені з ув'язнення члени УГГ у грудні 1987 р. відновили діяльність групи, а редколегія «Українського вісника» (В’ячеслав Чорновіл, Василь Барладяну, Михайло Горинь та Павло Скочок), яка також відновила свою діяльність у серпні 1987 р., проголосила у січні 1988 р. часопис органом УГГ. 1988 р. УГГ було реорганізовано в Українську гельсінську спілку (УГС). Її було засновано 7.07.1988 на зборах членів Української гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) у Львові і, водночас, затверджено «Декларацію принципів Української Гельсінської спілки», проголошену там на 50-тисячному мітингу. Збори прийняли Статут УГС. Головою Спілки заочно було обрано Левка Лук'яненка, який перебував на засланні (повернувся в Україну в січні 1989р.).

Установчий з'їзд Української гельсінської спілки (УГС), що відбувся 29-30.04.1990 р. у Києві, перетворився на установчий з'їзд Української республіканської партії (УРП). Це сталося 30.04.1990 р. і відтак Українська республіканська партія стала першою альтернативною КПРС політичною партією в Україні. З'їзд прийняв Програму та Статут партії. Першим Головою Української республіканської партії (УРП) став Левко Лук'яненко.

 

Сергій КОВАЛЕНКО



Українська Республіканська Партія - офіційний сайт
Всі матеріали на сайті захищені згідно законодавства України