• Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
Цілі наші шляхетні і відкриті, засоби наші чесні і мирні. Ми переможемо!

Тернисті шляхи УРП


Сергій Коваленко, "Тернисті шляхи УРП: загально-національний контекст" 

 

Розділ І.  Республіканізм. Історія довжиною в тисячоліття

Республіканізм (від лат Res Publica. – Справа спільна) – напрямок політичної філософії, згідно з якою ідеалом політичного життя є республіка, котра розуміється як політична спільнота, члени якої (громадяни) беруть активну участь у громадському житті.

Республіканські ідеї розроблялися в опозиції до таких форм устрою, як монархія і тиранія. Республіканці виступають, зокрема, проти всіх форм владного свавілля.

До ідеології республіканізму відносять себе багато політичних партій. Проте їхній дійсний зв’язок з ідеєю й принципами республіканізму є часто досить умовним.

Ідея республіканізму, як ідея широкого залучення громадян до управління державою з метою їх захисту від державного свавілля і забезпечення фундаментальних запитів суспільства, має глибоке історичне коріння. Проте його основоположні принципи не втратили своєї актуальності і тим самим продемонстрували подиву гідну живучість.

Класичний республіканізм не був стрункою й розвиненою філософською системою. У своїх творах республіканці вихваляли переваги республіканського устрою й критикували інші форми устрою (монархії, тиранії, демократії тощо). Перетворення республіканізму на універсальну політичну філософію є заслугою сучасних республіканців. Вони розробили окрему республіканську концепцію свободи, концепцію громадянську і громадського життя.

Сучасний республіканізм складається з двох основоположних напрямків: громадянський гуманізм (civic humanism) і неореспубліканізм.

З погляду громадянських гуманістів республіканізм є доктрина прагнення до досконалого управління державою. Вони стверджують, що добре життя стає можливим у випадку доброчинної і активної участі громадян у житті політичної спільноти. Для таких республіканців істотне значення має республіканська (громадянська) доброчинність, добрі звичаї та рівні права. Основою республіки ці громадянські гуманісти вважають доброчинність, зв’язок з участю у громадському житті, пошанування захисту прав, готовність до захисту республіки. Громадянство в означеній республіканській доктрині полягає не лише у пасивному розумінні (приналежність до певної політичної спільноти), але також в активному: участі в політичному житті. Таку активну громадянську поставу слід творити й плекати (громадянська освіта).

З іншого боку з погляду неореспубліканців засадниче значення для республіканізму має насамперед гарантування громадянам свободи, що розуміється неореспубліканцями як непідлягання громадян владному свавіллю.

Стародавні і новочасні республіканські концепції не мають ліберального характеру. Більшість класичних республіканців (наприклад Руссо) проголошували ідеї антиіндивіуалістичні. Головною цінністю, на яку спирається думка сучасних республіканців, є свобода. Республіканці не погоджуються з прийнятими в лібералізмі концепціями свободи. Вони стверджують, що свобода полягає не так в тому, щоб наші дії не мали фактичного обмеження, як насамперед у тому, щоб ми не підлягали тиранській владі. Як стверджують республіканці, якщо ласкавий монарх став би невільником широкої особистої свободи (негативна свобода у термінах лібералізму), то ліберали не мали б чим йому дорікнути. Отже, як вже зазначалося, для республіканців свобода полягає в незалежності громадян від свавілля влади.

Сучасний республіканський устрій є часто ототожнюваним з демократією. Проте ще від старих часів прихильники республіканізму критично ставляться до демократії. Республіканці стверджують, що демократія може бути також формою тиранії, якщо вона розуміється як влада більшості. Більшість може постановити порушувати права меншості. Республіканці ж стверджують, що влада мусить функціонувати у правових рамках. Влада права, а не влада більшості має бути головною засадою устрою.

Отже, згідно з політичною філософією республіканізму свобода полягає в забезпеченні громадянам захисту від свавільного втручання влади в їхнє особисте життя. Це так тому, що джерелом владного права є народ, а, отже, кожен громадянин. Делегуючи державі частину цього права, він, звичайно ж, не має на увазі, що наділена від нього цим правом державна влада скористається цим для порушення його фундаментальних прав як громадянина.

Проте слід дати відповідь на два запитання: 1) де та межа, що відділяє свавільне втручання держави в особисте життя громадянина від несвавільного? 2) як реально може бути забезпеченим захист громадянина від свавілля владних установ або окремих носіїв владних повноважень?

На перше запитання республіканізм дає таку відповідь: несвавільне, тобто правомірне, втручання держави в особисте життя громадянине є те, яке відповідає приписам права. Всяке інше втручання є свавільним.

На друге запитання відповідь не є такою однозначною. Лише самі громадяни можуть захистити себе від свавільного втручання держави налагодженням в ній такої правової системи, яка б їм цей захист гарантувала. Громадяни повинні пильнувати, щоб надто багато влади не зосереджувалося в руках небагатьох. Принципи такої системи, вони ж принципи республіканізму, є такими:

  • рівність всіх громадян перед законом;
  • незалежність трьох гілок влади (принцип Монтеск’є): законодавчої, виконавчої й судової, яка забезпечується виборами кожної з гілок влади безпосередньо громадянами. Законодавча влада при цьому уособлюється парламентом, а виконавча – однією особою (президент, прем’єр-міністр тощо), яка цю владу формує. Виборність суддів забезпечує їхню незалежність від виконавчої влади.

* * *

Республіканська за своєю суттю форма правління, як відомо, існувала ще за часів Стародавньої Греції і ще тоді протиставлялася таким формам правління як тиранія, олігархія, аристократія, монархія, демократія тощо. Проте теоретичні основи політичної філософії республіканізму було закладено лише у творах Арістотеля, що жив у 384-322 рр. до Христа. Тодішньою формою державного устрою, що в найбільшій мірі відповідає сучасній політичній філософії республіканізму, була за Арістотелем «політія». Сам термін «республіка» як означення певної форми державного устрою виник значно пізніше у Стародавньому Римі. Цей термін, як відомо, перекладається з латинської мови як «справа спільна», що й знайшло відображення у польській мові як «річ посполита».

Вчення Арістотеля щодо держави, викладене ним у творах «Політика» й «Афінська політія», виникло як критика вчення його вчителя Платона про досконалу державу. Модель державного устрою, яку запропонував Платон, виходячи із свого вчення про те, що всякі зміни, як у природі, так і в суспільстві, призводять до деградації первісних форм і тому треба всіляко уникати будь-яких змін, на думку сучасних політологів є моделлю, яка максимально наближена до форм устрою, що тепер вважаються тоталітарними. Арістотель вперше виділив спеціальне дослідження певної галузі суспільних стосунків в самостійну науку про політику. Він визначив політику як науку про те, як найкраще організувати сумісне життя людей у державі. Сутність політики за Арістотелем розкривається через її мету, яка полягає в тому, щоб надати громадянам високих моральних якостей, зробити їх людьми, що поводяться справедливо.

Критикуючи вчення Платона про досконалу державу, Арістотель запропонував власну модель, яка певною мірою відповідає сучасним політичним ідеалам. На думку Арістотеля він запропонував ту модель політичного устрою, яку може мати у себе більшість держав. Він вважав, що запропонована Платоном спільність майна, жінок і дітей спричинить знищення держави і був переконаним захисником прав особи, приватної власності та моногамної сім’ї.

За Арістотелем людина є політичною істотою, тобто соціальною, і несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Першим результатом суспільного життя Арістотель вважав утворення родини – чоловік і дружина, батьки й діти. Потреба у взаємному обміні спричинила спілкування родин і поселень. Так виникла держава. Держава за Арістотелем створюється не заради того, щоб жити взагалі, а заради того, щоб жити щасливо.

Досконалість громадян за Арістотелем обумовлюється якістю суспільства, котрому вони належать. Хто бажає створити досконалих людей, той має створити досконалих громадян, а хто хоче створити досконалих громадян – має створити досконалу державу.

Ототожнивши суспільство з державою, Арістотель змушений був зайнятися пошуками мети, зацікавленості й характеру діяльності людей в залежності від їх матеріального становища і використовував цей критерій для характеристики різних суспільних прошарків. Він виділив три головних прошарки громадян: дуже заможні, середні й бідні. На його думку бідні й багаті «виявляються в державі елементами, діаметрально протилежними один одному». Найкраща держава за Арістотелем – це таке суспільство, котре досягається за посередністю середнього елемента, і ті держави мають найкращий устрій, де середній елемент представлений у найбільшому числі, де він має більше значення у порівнянні з обома крайніми елементами. Арістотель відзначав, що коли в державі багато осіб позбавлено політичних прав, коли в ньому багато бідняків, то в такій державі неможливо уникнути ворожо налаштованих елементів.

В залежності від цілей, що ставлять перед собою правителі держави, Арістотель відрізняв «правильні» й «неправильні» державні устрої: «правильний» це той, в якому переслідується загальне благо незалежно від того править один, невелика частина громадян, чи велика.

До „правильних» устроїв за Арістотелем належали:

  • монархія – форма устрою, при якій вся верховна влада належала одній людині – монарху;
  • аристократія – форма устрою, при якій верховна влада на основі спадкового права належить привілейованому прошарку, влада небагатьох;
  • політія – найкраща форма устрою, що зустрічається вкрай «рідко й не у багатьох». У політії править більшість в потребах загальної користі. Це «середня» форма державного устрою, в якій «середній» елемент панує у всьому: у звичаях – поміркованість, в майні – середній достаток, в урядуванні – середній прошарок. «Держава, що складається із середніх людей, матиме найкращий державний устрій».

«Неправильний» устрій за Арістотелем це той, в якому переслідуються собисті цілі правителів. Такими на його погляд були:

  • тиранія – монархічна влада, що задовольняла потреби лише правителя;
  • олігархія, що задовільняє потреби багатих громадян, які складають меншість;
  • демократія, що задовільняє потреби бідних. Серед „неправильних” форм державного устрою Арістотель надавав перевагу саме їй, вважаючи її найстерпнішою.

За Арістотелем відхилення від монархії дає тиранію, відхилення від аристократії – олігархію, відхилення від політії – демократію, а відхилення від демократії – охлократію, тобто владу натовпу. Олігархія й демократія обгрунтовують своє право на владу, виходячи з погляду, що власність – призначення небагатьох громадян, а свободою користуються всі. Олігархія захищає потреби багатих, а демократія – бідних. Загальної ж користі не дає ні одне, ні друге.  

Основним правилом державного устрою Арістотель вважав таке: жодному громадянину не варто надавати можливостей надмірно збільшувати свою політичну силу понад певну міру. Він радив стежити за урядовцями, щоб вони не перетворювали державну посаду на джерело власного збагачення.

Тут слід зауважити, що все висловлене Арістотелем стосується лише громадян. Раби, бо ж Арістотель жив у рабовласницькому суспільстві, не вважалися суб’єктами права і тому при побудові моделей облаштування суспільства до уваги не бралися.

Отже, як бачимо, ідеї, висловлені Арістотелем більш як 2300 років тому, не втратили своєї актуальності й по сей день. Мало того, ми простежуємо певні аналогії сказаного Арістотелем в нашій недавній історії. На наших очах олігархат (аналог Арістотелевої олігархії), як влада небагатьох партійних функціонерів, що панували в СССР, перетворився на владу його спадкоємців, що панують тепер в Україні. Україна після розпаду СССР так і лишилася олігархатом, хоча формально вважається республікою. Так званий «середній клас» в Україні так і не сформувався й не став провідною політичною силою. Отже, форму правління, яку Арістотель вважав найкращою, тобто політію, що найбільш наближена до сучасної ідеї республіканізму, в Україні так і не було створено.

Найяскравіше політичне явище античності, Римська республіка, встановилася внаслідок повалення монархії 510 р. до Христа. За класифікацією форм державного устрою, запропонованою Арістотелем, ця держава була аристократію, де вся політична влада опинилася під контролем багатих громадян, патриціїв, а бідні громадяни, плебеї, доступу до політичної влади не мали. V століття до Христа було позначене постійною боротьбою плебеїв за свої політичні права. Першим успіхом цієї боротьби було створення 493 р. до Христа державної інституції народних трибунів – двох посадових осіб, що обиралися біднішими громадянами і мали право накладати заборону на постанови сенату (парламенту) й магістратів (органів виконавчої влади), якщо вони суперечили потребам плебсу. Наступним успіхом цієї боротьби було прийняття 450 р. до Христа так званих «законів ХІІ таблиць», в яких було чітко виписано поняття приватної власності й сформульовано принцип рівності всіх громадян перед законами цивільного й кримінального права. 367 р. до Христа плебеї домоглися, щоб з 2-х консулів (вищі посадові особи виконавчої влади, що обиралися на народних зборах) один обов’язково обирався з плебеїв. З 337 р. до Христа з плебеїв почали обирати й претора – наступну за рангом посадову особу після консула. Боротьба плебеїв за свої громадянські права завершилася 287 р. до Христа, коли диктатор (посада воєнного часу) плебейського походження Квінт Гортензій провів закон про те, що постанови племінних народних зборів є загальнодержавними законами.

Крім практичного втілення принципів республіканізму активно пропагувалися його ідеї, що знайшли багато прихильників серед тодішніх інтелектуалів. Так палким прихильником республіканської форми правління були видатні тогочасні мислителі Полібій Мегаполійський (200-120 рр. до Хр.), Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до Хр.), Ґай Саллюстій Крісп (86-34 рр. до Хр.), Тіт Лівій (59 р. до Хр. – 17 р.), Публій Корнелій Таціт (сер. 50-х рр. – 120 р.), Плутарх Херонейський (45-127 рр.) та інші.

Проте згодом внаслідок значного територіального зростання Римської республіки виникла потреба зміцнення центральної влади і це спричинило занепад республіканських інституцій і поступового перетворення держави на монархію. Цей процес завершився в основному 30 р. до Христа наданням Октавіану пожиттєвого звання імператора. 27 р. до Христа Октавіана було оголошено принцепсом сенату (першим в сенаті) і головнокомандувачем усіма військами. Він також офіційно отримав прізвисько Август, яке раніш вживалося лише у зверненнях до богів.

Відтоді в світі безроздільно запанували держави з монархічним устроєм, що було наслідком загального занепаду культури у тому числі й політичної. Римська імперія, що була централізованою державою, в якій мало враховувалися потреби провінцій і господарство якої засновувалося на малопродуктивній праці рабів, поступово прийшла до занепаду й стала здобиччю молодих народів, що утворилися на її північних рубежах. Оскільки держави у цих народів зароджувалися в процесі війн з Римською імперією, то на їх чолі, природньо, ставали воєнні вожді і для таких держав монархічна форма правління була цілком зрозумілою.  

Тут слід внести деякі уточнення щодо термінології. В літературі часто зустрічаються терміни «аристократична республіка» та «демократична республіка». Ці терміни мали б означати форми державного устрою, які Арістотель назвав аристократією й демократією. Названі форми устрою, здавалося б, суперечать усталеним принципам республіканізму в сучасному розумінні. Однак ця суперечність досить умовна. Суперечність полягає лише в тому, на кого поширюється термін «громадянин». Якщо цей термін поширюється лише на представників аристократії, то й принципи республіканізму поширюються лише на неї. Так було, зокрема, у Венеційській республіці, або, скажімо, в Речі Посполитій. В останній поняття громадянства поширювався лише на представників шляхетського стану. Що ж до демократичної республіки, в якій реалізується влада більшості, то в ній громадянами вважаються всі. І в цьому разі принципи республіканізму поширюються на весь народ.

За Арістотелем, як вже згадувалося, найкращою формою державного устрою є «політія», де владу має «середній клас», тобто клас не багатих, але й не бідних людей. Проте при загальному виборчому праві, який є одним з основоположних принципів республіканізму, реалізувати владу «середнього класу» можна лише тоді, коли цей клас складає більшість громадянства. І це є головною проблемою реалізації цієї моделі. В державі, де більшість народу є бідним, а значить таким, що не має достатнього рівня політичної культури, «демократична республіка» вироджується в кращому разі в аристократію або ж в олігархію, що й маємо тепер в сучасній Україні.

* * *

Після занепаду античного республіканізму його теорія й практика на певний час завмерли. Вони знову актуалізувалися лише у кінці XV століття, коли великі географічні відкриття створили людству додаткові можливості реалізації здібними людьми свого потенціалу. Проте ще перед тим були мислителі, які, значно випереджаючи свій час, розробляли ідеї досконалого державного устрою. Серед таких особливе місце посідає Марсилій Падуанський (тобто з міста Падуї в Італії), що жив у 1275-1343 рр.     

У своїй праці «Оборонці спокою» він висловив думку, що людські одиниці не є індивідуальними, бо входять до складу великого організму, яким є суспільство. Метою держави за Марсилієм є розв’язання конфліктів, суперечностей і саме вона має задовільняти ці потреби людей. Держава є захисником спокою. Найкращі устрої – це монархія й демократія. Народ творить право, призначає уряд і контролює його.

Суверенність народу, за Марсилієм, стає єдиною підставою організації держави. Марсилій виходив із засади суспільної природи людини, що схиляє одиниці до колективного життя, а відтак повнішого забезпечення через колектив індивідуальних прав окремих його членів. Небезпекою, однак, в тому прагненні забезпечення собі прийнятних умов життя виявляється егоїзм, що може призвести до загального хаосу й анархії.

Державна влада має засновуватися волею суверенного народу, названого Марсилієм легітимізатором (праводавцем). Лише в цьому випадку можна сподіватися спокійного, тривалого функціонування держави, а також пошанування встановлених у ній прав. Суверенність народу означає участь всіх громадян у формуванні державних установ, а також у встановленні прав. Перевага народних урядів над елітарними полягає також в тому, що «кількість менш освіченого народу може підсилювати його настільки, що він здатен буде робити справи на тому ж якісному рівні, а то й краще від тих, хто є дуже вченим». Тобто Марсилій Падуанський вірив у силу «колективного розуму».

Ідея суверенності народу стає гарантією громадянських свобод. В результаті, хто виступає проти народовладдя, той виступає проти свободи, і певною мірою добровільно потрапляє в ярмо тиранії. Ідея суверенності мислилася Марсилієм настільки широко, що він визнавав за народом право обирати навіть церковну ієрархію разом з Папою.

* * *

Від часів Відродження, коли в галузі освіти почали активно вивчатися твори античних мислителів, ідеї республіканського державного устрою як альтернативи панівних тоді монархій почали набувати значної популярності. До відродження й розробки принципів республіканізму долучилися польські науковці  Ян Остророг (1436-1501 рр.) і Анджей Фрич Моджевський (1503-1572 рр.), італійський дослідник Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), українець Станіслав Оріховський (1513-1566 рр.)та англійці Едвард Кок (1552-1634 рр.) і Джеймс Гаррінґтон (1611-1677 рр.).

Так Маківеллі, який розробив оригінальну теорію монархічного управління, водночас у своїй праці «Роздуми над першим десятикнижжям історії Риму Тіта Лівія» виявив виразні республіканські симпатії.

Джеймс Гаррінґтон, що активно діяв у часи Англійської революції 1640-1660 рр., у своїй праці «Республіка Океанія» висловив переконаність в необхідності створення в Англії республіканської основи, яка задля встановлення політичної стабільності відображала б розподіл власності в англійському суспільстві. Спираючись на класичні джерела й деякі ідеї Маківеллі, Гаррінґтон виступив за складний змішаний державний устрій, в якому кожен «клас» громадян наділявся роллю, що відповідала б його призначенню й власності.

Передвісниками Французької революції 1780-1804 рр. виявилися твори французьких мислителів Шарля-Луї де Монтескьє (1689-1755 рр.), який у творі «Про дух права» висловив ідею необхідності розподілення й взаємної незалежності трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої й судової («принцип Монтеск’є»), Жан-Жака Руссо (1712-1778 рр.), який у творі «Про суспільний договір» розвинув ідею Марсилія Падуанського про суверенність народу, а також німецького науковця Еммануїла Канта (1724-1804 рр.). В результаті революцій у Франції було усунено монархію й замість неї встановлено республіку.

Певний внесок у розвиток ідей республіканізму зробили публіцисти зі США Олександр Гамільтон (1755-1804 рр.), Джеймс Мадісон (1751-1836 рр.) та Джон Джей (1745-1829 рр.), які творили під час Війни США за незалежність 1775-1783 рр. від англійської монархії і встановлення у США федерації держав з республіканською формою устрою.

Проте аж до 1-ї чверті ХХ століття у світі панували монархії. Лише після 1-ї Світової війни 1914-1919 рр., внаслідок розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, а також Німецької революції 1918 р. картина почала змінюватися у напрямку, сприятливому щодо встановлення в багатьох державах республіканської форми устрою. Це у свою чергу викликало черговий спалах зацікавленості ідеями республіканізму, що виявився у творах Ганни Арендт (1906-1975 рр.), Ґордона Вуда (н.1933 р.), Джона-Ґревіла-Аґарда Поцока (н.1924 р.) та ін. Спочатку ця зацікавленість мала форму поглиблених досліджень історії ідеї республіканізму, присвячених тлумаченням класичної республіканської думки. 

Синтезом розвитку ідей республіканізму став неореспубліканізм, який дістав відображення у творах Квентіна Скіннера (н.1940 р.) та Філіпа Петтіта (н.1945 р.). Власне вони й висловили ідею, що засадниче значення для республіканізму має насамперед гарантування громадянам свободи, яка розуміється республіканцями як непідлягання владному свавіллю.

З наведеного у цьому розділі матеріалу можна вивести такі основні положення республіканізму як політичної філософії, що має дуже давню історію свого розвитку й формування:

1) джерелом і носієм суверенітету, тобто влади і права, є народ (принцип Марсилія Падуанського);

2) народ реалізує свій суверенітет у формі держави, передаючи владним установам частину свого суверенітету, регламентовану суспільним договором (принцип Руссо);

3) суспільний договір (конституція) формулює чітко обумовлені межі, в яких владним установам для виконання дорученим їм завдань передається частина суверенітету, джерелом і носієм якого є народ (принцип делегування владних повноважень);

4) владні установи не можуть свавільно втручатися в особисте життя громадян поза межами, обумовленими суспільним договором (принцип свободи громадянина, як його розуміє республіканізм);

5) для забезпечення права громадян на свободу, як його розуміє республіканізм, влада має бути розділеною на 3 гілки: законодавчу, виконавчу й судову; ці гілки влади мають бути взаємонезалежними, що забезпечується виборністю кожної з них безпосередньо народом (принцип Монтеск’є);

6) влада з погляду республіканізму є владою закону, перед яким всі громадяни в незалежності від свого статусу є рівними (принцип верховенства права і рівності всіх перед законом);

7) для забезпечення стабільного розвитку суспільства опертям держави мають бути громадяни середнього достатку, які повинні складати більшість громадянства республіки (принцип опертя на «середній клас»);

8) для забезпечення непорушності своїх прав і свобод громадяни мають здійснювати контроль за діяльністю владних установ через активну громадсько-політичну діяльність; така діяльність є обов’язком кожного громадянина і запорукою непорушності його особистих прав і свобод (етичний принцип республіканізму, або ж – принцип Арістотеля).

Принагідно ще раз наголосимо, що в сучасній Україні основоположні принципи республіканізму так і не були зреалізованими. Ми живемо за умов, коли держава свавільно втручається у життя звичайних громадян, за умов, в яких відсутня взаємонезалежність гілок влади. Особливо небезпечних розмірів досягла залежність від виконавчої влади влади судової, яка не обирається народом. Наслідком є жахлива за своїми масштабами корумпованість судових установ, яка робить громадян беззахисними перед свавільним втручанням держави в їхнє життя. Рівність всіх перед законом може бути хіба що захмарною мрією, бо державні чиновники масово і безкарно порушують чинне в Україні законодавство. Чисельний і потужній «середній клас», який за Арістотелем мав би бути для держави запорукою стабільності, в Україні так і не утворився, а під зовнішніми формами республіки в ній панує олігархія.

Отже перед тими, хто залучається до республіканського руху стоять завдання неабиякої ваги й складності, оскільки втілення в Україні принципів республіканізму, без перебільшення, перебуває у зародковому стані.

 



Українська Республіканська Партія - офіційний сайт
Всі матеріали на сайті захищені згідно законодавства України