• Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
Цілі наші шляхетні і відкриті, засоби наші чесні і мирні. Ми переможемо!

Українська традиція республіканізму


 

Традиція українського республіканізму має глибоке історичне коріння. При цьому в новій історії України спостерігається дві його гілки: властиво українська і польська. Українська гілка виявилася в державі Війська Запорозького, а польська, – у той період, коли більша частина українських земель входила до складу Польського королівства, – в державі Річ Посполита. Принагідно ще раз наголосимо, що термін «Річ посполита» є буквальним перекладом на польську мову латинського терміну «Res Publica», тобто «республіка».

Українська козацька республіка Військо Запорозьке виникла як реакція на експансію з боку ісламських держав, межі яких у кінці XV століття сягнули півдня України. Утворення цієї держави відбулося не миттєво, а внаслідок складного процесу розвитку за умов постійних війн, ведених українським народом за своє буття. Для цього українці скористалися територією так званого Дикого Поля – незаселеним простором на півдні України, який був своєрідною буферною зоною між Кримським царством і Литовсько-Руським Великим князівством і не контролювався жодною із держав.

При цьому слід зауважити, що державотворчий процес у випадку України відбувався у послідовності "військо – держава", а не "держава – військо". Цей момент багато в чому пояснює суто українські особливості утворених державних структур. Спочатку виникло національне військо, призначене для оборони краю, потім це військо взяло під свій контроль частину Дикого Поля, яке не належало жодній із держав, а вже потім військове керівництво самим життям змушене було створити державні структури, які мали забезпечувати повноцінне функціонування війська.

Першим етапом у становленні держави Війська Запорозького було утворення у XVI столітті на основі бояр-лицарів та кінних слуг (зем’янленників і панцирних бояр) Литовсько-Руського Великого князівства, що служили у замках його південного прикордоння, козацького контингенту. Підрозділи кінних слуг утворювалися з третини чоловічого населення прикордонних замків. Ці кінні слуги, власне, й називалися козаками. Як приклад використання підрозділів кінних слуг можна навести склад військового загону (500 воїнів) старости міста Бар у 1540 – 1552 рр. Бернарда Претвича. У його загоні крім хоругви (150 воїнів), яку очолював як ротмістр сам Бернард Претвич, були й козаки, яких він наймав за особисті кошти[1]. Через приховування козаками своєї належності до козацтва, задля уникнення звинувачень у нападах на турецькі замки українського Причорномор’я, відомості про покозачення населення українського прикордоння у першій половині XVI століття майже відсутні. Відомості про перші осередки козацтва у Черкасах та Каневі з’явилися лише на початку другої половини XVI століття[2].

Необхідність у залученні козацького контингенту зумовлювалася неспроможністю держави забезпечити оборону своїх південних територій, спираючись на традиційні військові контингенти (шляхетське ополчення). Спочатку козацький контингент мав організаційні структури лише низового рівня (десятки). Десятку очолював отаман. Організаційні структури вищого рівня почали з’являтися у другій половині XVI століття і слід, справедливості ради, зауважити, що цьому неабияк посприяла політика Литовсько-Руського Великого князівства та Речі Посполитої,  спрямована на захист рубежів держави .

Структури українського козацтва вищого рівня утворилися внаслідок війн Литовсько-Руського Великого князівства і Речі Посполитої у Прибалтиці.  Перший масштабний набір українських козаків на державну службу відбувся 1561 р. задля їхньої участі там у війні проти Московського царства. У цій війні взяли участь українські козаки чисельність яких лежала в межах 500-1000 осіб. За рахунок залучення козаків уряд Литовсько-Руського Великого князівства мав намір покращити стан своєї слабкої піхоти, потрібної для здобуття фортець. Козацькі підрозділи творилися за зразком угорської піхоти і основною їхньою організаційною одиницею була рота, очолювана ротмістром. Рота поділялася на десятки, очолювані десятниками, або ж, як їх називали самі козаки, отаманами.

Залучення козаків до війни у Прибалтиці послужило сильним поштовхом до його бурхливого розвитку. По закінченню війни 1569 р. її учасники оселилися на територіях, прилеглих до Дикого Поля, щоб далі жити з війни, яка постійно велася Кримським царством проти Литовсько-Руського Великого князівства та Польського королівства. Крім того, цього року українські воєводства Литовсько-Руського Великого князівства внаслідок Люблінської унії і утворення Речі Посполитої були передані до складу Польського королівства.

Походи козаків на турецькі замки українського Причорномор’я сформували певні традиції, які потім відбилися на способі утворення державних структур Війська Запорозького. Похідне військо формувалося на основі первинних територіальних громад, десятків, очолюваних виборними отаманами. Коли десятки сходилися на місце збору для походу, то вони проводили спільну раду, на якій обирали загальновійськове керівництво. Виборність військового керівництва згодом перейшла у державну традицію і створила там республіканську за своєю суттю форму устрою.

Після повернення козаків з війни у Прибалтиці в Україну вони, шукаючи свого застосування як воїнів, активізувалися на південному напрямку, що часто не узгоджувалося з політикою Речі Посполитої, ускладнюючи її стосунки з Турецьким цісарством. З іншого боку держава не могла піти на знищення козацтва з причини своєї нездатності без його допомоги впоратися із загрозою з боку Кримського царства. Тому керівництво Речі Посполитої вирішило взяти козацтво під свій контроль. Задля впорядкування козацького контингенту Король Жиґимонт-Авґуст Ягеллон підтримав 1570 р. реформу козацтва, запропоновану великим коронним гетьманом Юрієм Язловецьким. Згідно з реформою на державну службу було зараховано 300 козаків. Над ними було поставлено окремого начальника, якого у документах Польського королівства звано «старшим». Козацтво таким чином ставало привілейованою верствою. Воно й далі поділялося на територіальні десятки, очолювані отаманами, а десятки почали об’єднуватися в територіальні сотні за місцем розташування.

1578 р. Король Стефан Баторій провів другу козацьку реформу. Ця реформа знову проголосила козацтво окремим військовим станом Речі Посполитої. Збільшувалася кількість козаків, зарахованих на державну службу. Козаки не підлягали загальній юрисдикції і мали власний суд, який тільки й міг судити козаків. Крім того козакам для резиденції їхньої адміністрації було надано Трахтемирів із замком і монастирем. Проте ігнорування прикордонною адміністрацією Польського королівства цих козацьких прав послужило для козаків поштовхом до переселення в межі нічийної землі – Дикого Поля. Там, на дніпровських островах Великого Лугу за порогами Дніпра, і завершилося організаційне оформлення козацтва як війська. Це переселення відбулося протягом 1579 – 1590 рр. На нових місцях козацтво організувало близько 6–8 січей, що розміщувалися на різних островах Великого Лугу[3].

Проте не відразу по переселенню за дніпровські пороги козацтво сформувалося як єдине військо зі сталою вертикальною структурою управління. Це, на думку сучасного дослідника Івана Стороженка, сталося лише 1587 р. Тоді й було засновано Запорозьку Січ, яка стала центром військової організації, званої Військом Запорозьким. Головне укріплення Запорозької Січі розташовувалося на острові Базавлук, а допоміжне – на сусідньому острові Чортомлик. На острів Базавлук були переміщені управлінські структури січей з інших островів Великого Лугу. Урядові Речі Посполитої не лишалося нічого іншого як визнати існування цієї нової військової структури, що й було зроблено 1590 р. постановою Сейму «Порядок щодо низовців та України»[4].

Одночасно з утворенням Війська Запорозького як військової організації перед ним постала проблема життєзабезпечення його діяльності. Від 1587 р. воно намагалося вирішити цю проблему обкладанням податком суміжних українських територій, що перебували під юрисдикцією польської адміністрації. Це спричинило конфліктну ситуацію, що призвело до відкритого збройного протистояння протягом 1591-1596 рр. Поразка козацтва у цій війні змусило його змінити стратегію в опануванні територій, господарство яких було необхідне Війську Запорозькому для його життєзабезпечення. Суть цієї стратегії полягала у покозаченні населення цих територій. Таким чином від 1596 р. Військо Запорозьке почало перетворюватися на місто-державу. Дослідник Олексій Толочко цілком слушно зазначає, що «метафора, навколо якої сформовано цю державу, лежить на поверхні – це Військо. Тобто Військо Запорозьке, яке претендує, подібно до міста Рима, на те, щоб вийти за свої емпіричні межі і організувати навколишній простір за своєю подобою, підкорити і перейменувати цей простір в ім’я своє»[5].

Отже, як зауважує Іван Стороженко, козацькі урядові реформи Речі Посполитої перетворили козацтво на окрему напівпривілейовану верству, і цим спровокували прагнення козацтва до утвердження в суспільстві на шляхетських правах окремого привілейованого збройного стану[6]. Водночас, як зазначає Сергій Леп’явко, юридичне невизнання за козацтвом-боярством жодних політичних прав викликало у нього стихійне підсвідоме бажання створити власні політичні структури, в яких його права будуть повністю втілені[7]. Це дало підстави козацтву претендувати на шляхетські права в межах політичного проєкту «Річ Посполита», пропонуючи як складову частину Речі Посполитої своє державне утворення, побудоване на базі структур козацького війська та на грунті лицарської корпоративної ідеології, під назвою Запорозька Січ (Військо Запорозьке)[8].

Таким чином Запорозька Січ як державне формування була утворена шляхом надбудови державних структур над військом, внаслідок чого рада Січі перетворилася на законодавчий орган – парламент, гетьман – на президента, військова старшина – на уряд, а козаки – на громадян. У такий спосіб армія під назвою «запорозьке військо» перетворилася у державне утворення під назвою Військо Запорозьке[9].

Тут слід зазначити, що оскільки Військо Запорозьке було націлене на перетворення Речі Посполитої з конфедерації двох держав (Польське королівство і Литовсько-Руське Велике князівство) на конфедерацію трьох держав з доданням до попередніх держав-засновниць ще й держави Військо Запорозьке, то за зразок державного устрою козаки брали державний устрій чинних держав-засновниць. А це були шляхетські республіки, тобто держави, громадянство якої складала шляхта. Річ Посполита для включення Війська Запорозького до складу держав-засновниць мала урівняти козаків у правах зі шляхтою. Боротьба за здійснення цього проєкту тривала аж до часів гетьманства Богдана Хмельницького. Дмитро Вирський у зв’язку з цим констатує: «Саме тому, мабуть, коли надія на реформу Речі Посполитої полишила Великого гетьмана (Богдана Хмельницького. – С.К.), він всі свої сили і дипломатичний хист кинув на знищення і розчленування Польщі…, щоб Козацька Україна змогла зайняти роль регіонального лідера…»[10]

На початку цього розділу було висловлено думку, що в новій історії Україні традиції республіканізму мають дві гілки: суто українську і польську. Щодо української, як ми побачили, ця традиція республіканізму виявилася у створенні держави Військо Запорозьке. Польська ж гілка виявилася в тому, що після сполучення в результаті Люблінської унії 1569 р. Польського королівства й Литовсько-руського великого князівства у державу конфедеративного типу, яка за своїм політичним устроєм була шляхетською республікою, українська шляхта отримала нарівні з польською якнайширші політичні права і була виразним носієм шляхетсько-республіканського політичного світогляду. При цьому та шляхта стала частиною польської політичної нації, хоча ще довго не втрачала свого етнічного обличчя. Яскравим представником цієї української шляхти був відомий політичний діяч часів гетьманства Богдана Хмельницького Адам Кисіль. Найяскравішим представником такого шляхетсько-республіканського політичного світогляду в середовищі української шляхти був видатний письменник-публіцист, мислитель і історик Станіслав Оріховський (1513 – 1566 рр.). У своїх працях «Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави» та «Політія Польського королівства» він з позицій шляхетської ідеології розробив концепцію зразкового політичного устрою (так званої політії Королівства Польського), що базувалася на ідеях шляхетської правової держави[11]. Згадаймо принагідно, що термін «політія» був запроваджений Арістотелем на означення найкращої форми політичного устрою, в якій би у всьому панував «середній» елемент. Таким «середнім» елементом суспільства для умов Польського королівства Оріховський якраз і вважав шляхту. Крім того він обстоював необхідність сполучення Польського королівства й Литовсько-руського великого князівства у федеративну державу, що й сталося внаслідок Люблінської унії 1569 р., до якої Оріховський не дожив.

Отже Річ Посполита як взірець політичного устрою мала палких прихильників в середовищі української шляхти, особливо освіченої. Станіслав Оріховський, зокрема, належав до такої шляхти. По закінченню Краківського університету він продовжив освіту в університетах Німеччини й Італії.   

 

* * *

Багаторічна боротьба українського народу за втілення в життя своїх соціально-політичних ідеалів під час Української національної революції 1648-1676 рр. закінчилася поразкою. Цьому було багато причин, серед яких головною була та, що могутні сусідні держави, Московське царство й Річ Посполита, попри незгоди, що були між ними, були єдиними у прагненні не допустити постання незалежної української держави.

За влучним висловом Сергія Леп’явка: «Разом із вільним населенням Придніпров’я ще нещодавно чисельно невелике козацтво у першій половині XVIІ ст. перетворилося у „козацький народ”, перемогти який Річ Посполита була безсилою.

Про колосальний внутрішній потенціал цієї нової спільноти свідчить хоча б той факт, що для її знищення під час Руїни були потрібні спільні багаторічні зусилля всіх сусідніх країн – Польщі, Московії, Криму і Туреччини, а також братовбивча війна всередині самого козацтва. Наполегливість усіх прихильників козацької України свідчить, що у цій боротьбі йшлося не тільки про чисто політичні інтереси, але й про більш тонку, майже не досліджувану спеціалістами матерію. Є підстави говорити про принципову несумісність пропонованих козацтвом форм громадського життя (дивного переплетіння архаїчного військово-політичного устрою і ранньобуржуазних економічних відносин) і, особливо, внутрішньої динаміки розвитку – з одного боку, та традиційними суспільствами навколишніх держав – з іншого. Тому останніми було зроблено все можливе, щоб знищити неспокійного сусіда, який підривав усталену систему стосунків у Східній Європі. У нерівній боротьбі з зовнішнім ворогом, розколота внутрішніми конфліктами козацька Україна загинула. Пізніші Гетьманщина і Січ були лише невеликими, позбавленими колишньої енергії, уламками цієї унікальної спільноти. Величними надмогильними пам’ятниками розтраченим силам та нереалізованим можливостям козацтва стали собори Гетьманщини доби Івана Мазепи»[12].

Своєрідними завершальними акордами уборотьбі українського народу за втілення своїх соціально-політичних ідеалів був виступ Гетьмана Івана Мазепи проти московської неволі та гайдамацьке повстання 1768 р. Коліївщина. Тогочасний український соціально-політичний ідеал знайшов своє відображення у так званій «Конституції Пилипа Орлика» 1710 р. В її 6-й статті, зокрема, протиставляючи себе навколишнім монархіям («самодержав’ям»), Пилип Орлик зазначає: «Якщо в самодержавних країнах шанується такого, як в мирний час, так і в час війни, слушного й корисного державному устрою порядку, що звичайно задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати свої рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу? Та ж у Війську Запорозькому здавен-давна дотримувалися і нині дотримуються саме такого порядку при гетьманській владі, згідно зі старовинним законом вольностей. Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: „Так хочу – так повеліваю”. Через те непритаманне гетьманському уряду самоуправство у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, невиважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства». Цією 6-ю статтею, як відомо обумовлювалися порядок створення й діяльності Генеральної Ради з функціями парламенту[13].

В іншому своєму творі «Вивід прав України»Пилип Орлик, спираючись на принцип суверенності народу Марсилія Падуанського наголошує, що «які б не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, одним із головних принципів котрого є: „Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час” »[14].

За цікавим спостереженням дослідника Євгена Букета український державний центр, очолюваний Пилипом Орликом, був причетний до організації гайдамацького руху. Коліївщину 1768 р. він влучно назвав останньою спробою відновлення козацької республіки[15]. Відомо, що по здобуттю Умані гайдамаки відразу ж почали відновлення державних республіканських структур, притаманних знищеному перед цим Війську Запорозькому.

Зрештою республіканський устрій Війська Запорозького є загальновизнаним фактом. Так, наприклад, французький історик Жан-Бенуа Шерер (1741-1824 рр.) у своєму «Літописі Малоросії, або історії козаків-Запорожців», виданому у Парижі 1788 р., пише про українців, що якщо картина їхніх зусиль, «спрямованих на захист їхньої свободи, уряду, віри, звичаїв, зрештою, всього дорогого для людини, може цікавити наш філософський вік, то ми не можемо не визнати пристрасті, якою надихають їх усі ті потреби. Староданя історія не дає нам яскравіших прикладів». Далі він пише, що в його книзі «як і в історії античності, ми знайдемо суспільства, створені войовничим духом, що систематично підтримувався спеціальними установами. Виховані, як спартанці, завжди при зброї, як римляни, громадяни цієї республіки не підкорювали чужі землі, як ці останні, але захищали свої вівтарі і хатні вогнища відважно і постійно, воліючи труднощів мандрівного життя, а не розслабленості рабства». І далі: «… ми помітимо часи героїчні й буденні, пороки й чесноти; і ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків та римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків… Ми судимо їх без поблажливості, бо їхня велич не може примусити нас, як у випадку з римлянами, забути їхнє походження»[16].

Жан-Бенуа Шерер наводить також цікаве спостереження щодо правової традиції українців XVIІІ ст.: «Жодна нація не виявляє стільки поміркованостів незгодах, як мешканці Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді.І коли вони нарешті до нього добираються, кожен представляє свої докази і розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання»[17]. З цього бачимо вияв в українців поваги до закону, що є, як відомо, одним з основоположних принципів республіканізму.

 

* * *

Наступним, не менш драматичним, епізодом українського державотворення була історія Української Народної Республіки (УНР). Її історія, що почалася 1917 р., мала довгу передісторію, пов’язаною із творчістю Тараса Шевченка. Оспівуючи романтику козаччини, він закладав у підсвідомість прихильників своєї творчості республіканські ідеали Війська Запорозького. А позаяк популярність його творів сягнула неабияких масштабів, то й ідеї республіканізму Війська Запорозького в інтелігентському українському середовищі набули також значної популярності. Цьому неабияк посприяла діяльність мережі товариства «Просвіта», що виникла в Галичині 1868 р. і поширила свою діяльність на підмосковську Україну 1905-1907 рр. Саме діячі «Просвіти» стали найактивнішими учасниками творення УНР. Усі генеральні секретарі, міністри освіти УНР (крім Павла Христюка) були членами «Просвіти». До Української Центральної Ради входили 122 члени «Просвіти». У виконавчих органах влади УНР 1917-1918 рр. представництво діячів «Просвіти» складало від 30 до 56%[18].

Отже відновлення української державності 1917 р. саме у формі республіканського устрою аж ніяк не було випадковістю, оскільки носії ідеї відновлення формувалися під впливом уявлень про республіканський устрій Війська Запорозького.

Проте процес відновлення української державності зіштовхнувася з великими проблемами соціального порядку. Носії ідеї відновлення становили тонкий прошарок в тогочасному суспільстві підмосковської України. Це була в основному «просвітянська» інтелігенція. Більшість населення, як сільського, так і міського, була бідною й неосвіченою, а заможна меншість не сприймала тієї ідеї. Переважна більшість заможної меншості виявилася змосковщеною, хоча за своїм походженням була переважно українською. Це явище отримало назву «малоросійства». В значній мірі змосковщеним виявився й міській пролетаріат, хоча в його складі був значний відсоток осіб неукраїнського походження. Не втратило українського національного обличчя лише українське селянство, яке, проте, внаслідок своєї бідності, неосвіченості, а то й просто неписемності не надто переймалося національними проблемами, або ж проблемами державного будівництва, вважало їх «панськими вигадками» і було зосереджене лише на проблемах соціально-економічних.

Отже від самого початку реалізація ідеї відновлення української державності зіштовхнулася з проблемою її кадрового забезпечення, а також проблемою її підтримки  «знизу». Це були проблеми, так би мовити, внутрішні. Але були проблеми й зовнішнього порядку. Керівництво Російської Республіки, що прийшло до влади внаслідок Лютневої революції 1917 р. і повалення імперії, відразу ж ворожо поставилося до ідеї не те що української незалежності, а навіть і просто автономії з перетворенням у перспективі Російської Республіки на федерацію національних держав[19]. Не була готовою до відновлення української державності й значна частина зовнішнього світу. Йшла 1-ша Світова війна. Країни Антанти, до складу яких належала Росія, всіляко її підпирали, будучи зацікавленими у втриманні нею своєї частини фронту, який поширювався й на Україну. Певним чином можна було покладатися лише на ворожі щодо Антанти і Росії держави Четвертного союзу з Німеччиною на чолі, але становище у війні складалося не на їхню користь. Крім того московська імперська пропаганда створила з них у мешканців України стійкий образ ворога і тому орієнтація на них могла виявитися вкрай непопулярною.

Тому в пошуках соціальної опори задля реалізації ідеї відновлення української державності керівництво УНР, проголошеної 20 листопада 1917 р., орієнтуючись усе-таки на українське селянство, яке не втратило свого національного обличчя, хоча цікавилося в основному соціально-економічними проблемами, змушене було вдатися до певних популістських кроків. Воно тим більш змушене було це зробити, що представники московських партій, яких доволі було в Україні, активно використовували популістські гасла, зорієнтовані на бідне селянство й міський пролетаріат. Отже керівництво УНР визначило її як державу «трудового люду» і проголосило принцип «соціалізації» землі, котра розумілася як її вилучення у великих власників й перерозподіл на користь тих, хто цю землю безпосередньо обробляв. У цій постанові було зерно відновлення історичної справедливості щодо українців, оскільки їхня бідність була наслідком колоніальної політики держави Романових, яка після анексії українських земель у XVIІІ ст. перерозподілила їх на користь своїх слуг, котрі допомагали їй використовувати українські ресурси на шкоду самій Україні. Допомогти матеріальному зміцненню того соціального прошарку, на підтримку якого «знизу» розраховувала тодішня українська національна еліта, було цілком логічним кроком. Швидке підняття українських селян до рівня потужного «середнього класу», який до того ж зберіг своє національне обличчя, а це було цілком можливо, могло забезпечити внутрішню стабільність в державі.  

Проте «соціалізація» землі саме у той час відіграла фатальну роль щодо УНР. Селяни настільки захопилися нею взимку 1917-1918 рр., що виявилися зовсім байдужими до факту московської агресії проти УНР і не стали її захищати. Інтервенти не займали їх, війна відбувалася «десь там» у містах і зовсім не заважала селянам втілювати у життя свою мрію щодо «землі і волі». Мало того, військовослужбовці українських збройних сил, які в основному були із селян, вдавалися до масового дезертирства і поспішали додому, щоб землю, бува, не поділили без них. Цей «революційний порив» ніхто не був годен зупинити.

З огляду на такий стан речей керівництву УНР довелося в процесі укладання Берестейського договору 1918 р. з країнами Четвертного союзу звернутися до них з проханням про військову допомогу задля очищення України від московських окупаційних військ. Цю військову допомогу було надано і Україну до кінця квітня 1918 р. було повністю визволено, але тим часом німецьке військове керівництво оцінило слабкі позиції уряду УНР й інспірувало гетьманський державний переворот, внаслідок якого Українську Народну Республіку 29 квітня 1918 р. було повалено, а натомість встановлено Українську Державу як монархію на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським[20].

Український народ, захоплений весняними польовими роботами на здобутій від багатіїв землі, виявився зовсім байдужим і до цього акту. Ніякого повстання на захист УНР не відбулося. Воно відбулося трохи згодом, влітку 1918 р., під гаслами відновлення УНР і «вигнання німців». Проте його причини були цілком прозаїчними. Уряд Української Держави розпочав діяльність щодо повернення землі і засобів її обробки колишнім власникам.

Великою проблемою для УНР була також, як вже зазначалося вище, проблема кадрового забезпечення розбудови державних інституцій. Освічені верстви з досвідом державного управління не надто хапалися допомагати молодій українській державі, а багато з тих їхніх представників, які погоджувалися служити УНР, у більшій частині випадків були не надто до неї лояльними, як і взагалі до ідеї української національної держави. Іноді вони, працюючи на державних посадах в УНР, завдавали їй більшої шкоди, ніж давали користі. Тому коли владні інституції Російської Республіки, що функціонували на території України, позбулися опіки Тимчасового уряду, поваленого 7 листопада 1917 р. внаслідок комуністичного заколоту, в Україні наступив управлінський хаос. І цим вміло користувалися антиукраїнські сили як з «правого», так і з «лівого» табору.

На жаль, керівництву УНР так і не вдалося за умов безперервних нападів з боку агресивних сусідів: Польщі, комуністичної Російської Федерації та білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії розв’язати вузлових питань державного будівництва: кадрового забезпечення й підтримки «знизу». Саме цим і пояснюється її падіння. Для розв’язання нагальних проблем державного будівництва потрібен був час, але тоді історія Україні цього часу не дала.

Проте УНР залишила по собі документи, які дозволяють нам скласти уявлення щодо моделі державного устрою української держави, як його уявляло собі керівництво УНР, а відтак оцінити цю модель з точки зору основоположних принципів республіканізму.

В Конституції УНР[21], прийнятій на засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 р. зазначається (стаття І.2), що «суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, себто громадянам УНР всім разом» (принцип Марсилія Падуанського).

«Це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України» (стаття І.3). Далі: (стаття IІІ.22) «Вся власть в УНР походить від народу, а здійснюється в порядку, установленім цим статутом» і (стаття IV.27) «Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням всіх, хто користується громадянськими і політичними правами на Україні і в них судово не обмежений» (принцип Руссо, принцип делегування владних повноважень). 

Про права громадян (стаття ІІ.12): «Громадяне в УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві УНР вживатися не можуть» (принцип верховенства права і рівності всіх перед законом).

Статтями ІІ.13-18 обмежується право втручання держави в особисте життя громадян (принцип свободи громадянина, як його розуміє республіканізм).

Не так добре в Конституції УНР стоїть справа з розділенням влади на 3 гілки: законодавчу, виконавчу й судову, які мають бути взаємонезалежними, що забезпечується виборністю кожної з них безпосередньо народом (принцип Монтеск’є). Відповідною статтею Конституції УНР (стаття ІІІ.23) постановляється, що виконавча й судова влада УНР формується Всенародними Зборами України. Отже принцип Монтеск’є в Конституції УНР не зреалізовано.

Таким чином з 8 принципів республіканізму, сформульованих у кінці попереднього розділу цієї книги, в Конституції УНР зреалізовано 5. Крім принципу Монтеск’є не зреалізовано етичний принцип республіканізму (про те, що громадсько-політична діяльність є обов’язком кожного громадянина і запорукою непорушності його особистих прав і свобод) та принцип опертя на «середній клас». Проте ці останні принципи не надаються для законодавчого закріплення, а забезпечується діяльністю держави в культурно-освітній та економічній сферах.

Отже з цього коротенького аналізу можна зробити висновок, що в цілому Конституція УНР перебувала цілком на рівні часу. При цьому слід зауважити, що людство періоду новітньої історії на той час ще не набуло достатнього досвіду з практичної реалізації принципів республіканізму. Переважна більшість держав мала монархічну форму правління. США, Франція та Швейцарія швидше виглядали як виняток, а не як правило. Російська Республіка, проголошена в ході падіння монархії під час Лютневої революції 1917 р., перебувала на стадії становлення. Це становлення, до речі, так і не відбулося з причини комуністичного перевороту осені 1917 р. А серед тих країн, політичні еліти яких виявили прагнення до розбудови національних держав, лише Фінляндія випередила Україну, проголосивши свою незалежність 4 грудня 1917 р. В Україні, як відомо, Українську Народну Республіку було проголошено 20 листопада 1917 р., а її незалежність – 22 січня 1918 р.

Втрата УНР своєї незалежності є для України трагедією, катастрофою глобального порядку. Окупація України військами комуністичної Російської Федерації, яка принесла на багнетах в Україну свої уявлення про необхідний державний устрій, відкинуло українців далеко назад з огляду історичної перспективи. В Україні під машкарою «диктатури пролетаріату» було встановлено олігархію партійної номенклатури з центром у Москві, яка з метою забезпечення свого панування величезні ресурси, отримувані з колоніального пограбування України, вкладали у деморалізацію її народу, у перетворенні його на спільноту бездумних і безвольних рабів. Наслідки цих зусиль московських загарбників ще й досі даються взнаки, більш як через 23 роки проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р.

Становище ускладнюється ще й тим, що в Україні не відбулося національної революції і в ній ще й досі панують матеріальні й ідейні нащадки колишньої окупаційної адміністрації, політичне мислення яких є далеким від сприйняття основоположних принципів республіканізму. Тому в теперішній Україні на зміну партноменклатурному олігархату часів панування в ній Москви прийшов фінансовий олігархат, який під машкарою республіки ховає тотальне порушення принципів республіканізму.

Підсумовуючи історію українського республіканізму можна зробити беззаперечний висновок про те, що втілення в життя його принципів можливе тільки за умов державної незалежності України і ніяк неможливе за умов московського рабства. Московська державна традиція тяжіє до таких форм державного устрою, які є ніяк не сумісними з принципами республіканізму. Щоб переконатися в цьому непотрібен навіть детальний аналіз історії московської державності. Це очевидно. Тож не дивно, щоб під зверхністю Москви Україні жодного разу не вдавалося здійснити свого національного ідеалу розбудови держави з республіканською формою устрою. Що ж до української державної традиції, то так само очевидно, що вона тяжіє саме до цієї форми устрою.

Отже, для специфічних умов України має бути сформульований ще один принцип республіканізму: Україна має бути незалежною державою.

Цей специфічно український принцип республіканізму уточнює термін «народ», який є джерелом і носієм суверенітету згідно з принципом Марсилія Падуанського.

Незалежність України для втілення в ній принципів республіканізму є умовою необхідною, але недостатньою. Іншою умовою є реалізація в ній принципу Арістотеля, або ж етичного принципу республіканізму, згідно з яким для забезпечення непорушності своїх прав і свобод громадяни мають здійснювати контроль за діяльністю владних установ через активну громадсько-політичну діяльність. Головною проблемою сучасного українського республіканізму є певні складнощі з реалізацією в Україні саме цього принципу, викликані тяжкими наслідками її колишнього колоніального становища. Проте політичні події останніх років дають підстави сподіватися, що цю проблему вдасться розв’язати найближчим часом.

Великою проблемою України є також відсутність в ній «середнього класу», який становив би більшість її населення. Ця проблема виявилася свого часу фатальною в долі Української Народної Республіки. Вона може бути розв’язаною лише за допомогою відповідної цілеспрямованої діяльності держави в економічній сфері. Проте в теперішній Україні після проголошення її незалежності 1991 р. така діяльність державою не проводилася. Автор цих рядків схиляється до думки, що відсутність в Україні цілеспрямованої державної політики в напрямку формування «середнього класу» не є випадковою, і має на меті зберегти в Україні олігархічний устрій.    

 


[1] Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVIІ століть. Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. – Дніпродзержинськ: ВД „Андрій”, 2007.

[2] Грушевський Михайло. Історія України-Руси: козацькі часи – до року 1625. Том VIІ. – К.: Наукова думка, 1995.

[3] Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVIІ століть. Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. – Дніпродзержинськ: ВД „Андрій”, 2007.

[4] Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVIІ століть. Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. – Дніпродзержинськ: ВД „Андрій”, 2007.

[5]Толочко О.П. Образ держави і культ володаря в давній Русі//Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – К., 1994. – Т.3.

[6] Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVIІ століть. Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. – Дніпродзержинськ: ВД „Андрій”, 2007.

[7]Леп’явко С.А. Козацькі війни кінця XVIстоліття в Україні. – Чернігів: Сіверянська думка, 1996.

[8] Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVIІ століть. Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. – Дніпродзержинськ: ВД „Андрій”, 2007.

[9] Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і Запорозька Січ кінця XVI – середини XVIІ століть. Кн. 2: Генезис, еволюція та реформування організаційної структури Січі. – Дніпродзержинськ: ВД „Андрій”, 2007.

[10] Вирський Д.С. Станіслав Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель. – К.; Кременчук, 2001.

[11]Orzechowsky Stanislaw. PolicyjaKrólestwaPolskiegonaksztaltArystotelsowychpolityk. –Przemysl, 1984.         

[12]Леп’явко С.А. Козацькі війни кінця XVIстоліття в Україні. – Чернігів: Сіверянська думка, 1996.

[13] Орлик Пилип. Правовий уклад та Конституції//Пилип Орлик. Вибрані твори. – К.: МАУП, 2006.

[14] Орлик Пилип. Вивід прав України//Пилип Орлик. Вибрані твори. – К.: МАУП, 2006.

[15] Букет Євген. Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини. – К.: Видавництво „Стікс”, 2014.

[16]Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або історія козаків-Запорожців. – К.: Український письменник, 1994.

[17]Шерер Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або історія козаків-Запорожців. – К.: Український письменник, 1994.

[18]Малюта О.В. Просвіта//Енциклопедія історії України. Т.9. – К.: Наукова думка, 2012.

[19] Винниченко Володимир. Відродження нації. Ч. І. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1990.

[20] Винниченко Володимир. Відродження нації. Ч. ІІ. – К.: Видавництво політичної літератури України, 1990.

[21]«КОНСТИТУЦІЙНІ АКТИ УКРАЇНИ. 1917 –1920. Невідомі конституції України», К.: Філософська і соціологічна думка, 1992 р.



Українська Республіканська Партія - офіційний сайт
Всі матеріали на сайті захищені згідно законодавства України