• Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
  • Українська Республіканська Партія
Цілі наші шляхетні і відкриті, засоби наші чесні і мирні. Ми переможемо!

МИКОЛА ПЛАВ'ЮК. ПОВЕРНЕННЯ


МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
Від селянського сина - до державника

Повернення

Стихли лайнерові двигуни. У кругле віконце видно, як підвозять трап до виходу з літака. Стюардеса англійською й українською сповістила, що мандрівники прибули до київського летовища "Бориспіль", і попрохала, аби, не поспішаючи і даючи дорогу тим, хто сидів ближче до виходу, пасажири готувалися ступити на київську землю...
Микола і Ярослава Плав'юки не поспішали. Серця їхні билися сильно і напружено - від хвилювання. Хто і що чекає їх на українській землі? Як їх зустрінуть? Адже ще недавно шельмували як ворогів, заокеанських ворохобників, наймитів імперіалізму...
Вони підвелися із сидінь останні. Ватяними ногами, підтримуючи одне одного, простували до люка, з якого вдарило світло, засліпило очі білою-пребілою сніговою габою, морозяне повітря обпекло легені.
Так само важко, несміливо, тримаючи під лікоть дружину, неслухняними ногами спускався трапом, який видавався зависоким, наче канадський хмарочос. Підламуючи коліна, ступив на летовище. Світився напис: "Аеропорт Бориспіль".
Але як тільки став на землю, якої не торкався уже сорок вісім років, відчув, що сили прибуває. Випростався, вивільнив руку з-під ліктя дружини. Він стоїть на українській землі, він чує, що весь наливається силою, потугою, нестримними прагненнями. Як тому міфічному Антею дарувала мати-Земля наснагу, так і йому, Миколі Плав'юку, ось зараз дала її рідна Україна.
Немов зачаровані, дивилися з пані Ярославою на віддалене приміщення аеропорту, до якого має відвезти легкий кар. Набачилися всякого по всьому світові, і паризьких, і нью-йоркських, і буенос-айресових, сіднейських та монреальських летовищ, куди пишніших, яскравіших за бориспільське. Але ця скромна будівля, припорошена снігом, з тьмяним відблиском вікон, віддалік (звісно, не зблизька!) нагадала рідну батьківську хату в рідному Русові на Покутті. Туди вони ще виберуться, неодмінно, за першої ж нагоди, а нині на них чекають важливі справи в Києві, у столиці.
Непрохані сльози застрягли в горлі - сльози радощів, щастя...
У приміщенні аеропорту на них чекала ціла делегація. Попереду усміхнений, двома пальцями пестить вуса, Левко Лук'яненко, за ним - ще люди, поки що, мабуть, незнайомці, але, судячи з їхніх лиць, - свої, однодумці. А ще - о приємність! - полковник, наш, український, з тризубом на смушковій папасі. Відрекомендувався:
- Полковник Українських збройних сил Роман Костюк. Вітаю на українській землі, пане Миколо, пані Ярославо. Ласкаво просимо!
Чомусь саме цей чоловік і тризуб на його папасі замість совєтського герба найбільше зворушили Миколу Плав'юка. Це багато означає, це знакова постать нової, довгоочікуваної епохи!
Віталися, знайомилися з рештою привітних новознайомців, переважно членів УРП - Української Республіканської Партії, але не діаспорної, не еміграційної, не в екзилі, - а тут, в Україні, уже цілком легітимної партії, яка прагнула мати вплив на українську політику легально, офіційно і таки мала. Це також ознака нового часу. Саме Голову Проводу УРП і депутата Верховної Ради України Левка Лук'яненка, колишнього багатолітнього в'язня комуністичного режиму! - чинний Президент України Леонід Кравчук, один з колишніх комуністичних ідеологів! - уповноважив зустріти Президента Української Народної Республіки в екзилі Миколу Плав'юка. Зустріти й обговорити подробиці його подальшої місії в Україні. Втім, Левко Григорович - можна сказати, давній знайомий і симпатик. З ним легко ведеться і можна бути цілком щирим.
Посідали до легкових авто. Спереду ще машина, і ззаду. Цілий ескорт.
Виїхали на Бориспільське шосе - широке, машини тут сунули на великій швидкості, кількома лавами. Левко Григорович біля водія на передньому сидінні, Микола Васильович і Ярослава Володимирівна - незмінна супутниця в усіх його мандрах - на задньому. Хвилювання поступово вляглося. Уже вдивлялися в череду високих дерев, що миготіли обабіч шосе і притягували до себе невідривно. Ось вона - своя земля.
Лук'яненко обернувся.
- Які плани, пане Миколо? Назавтра Кравчук призначив побачення з вами.
- Чудово! Це - головне. Я саме цього й хотів. Адже за чотири дні - 22 січня і сімдесят четверті роковини проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради і Української Народної Республіки як самостійної держави. Саме в цей день і маю намір передати свої повноваження Президента Української Народної Республіки в екзилі чинному Президентові Української Держави. Саме заради цього ми з дружиною і поспішили до Києва, незважаючи на негоду.
Лук'яненко погладив вуса і лукаво всміхнувся.
- Ви ще гаразд не знаєте Леоніда Макаровича, пане Миколо. Він - людина, яка, добре не обміркувавши, ніколи не поспішає. Навряд чи йому вистачить трьох днів...
- Але ж така нагода! Роковини проголошення Четвертого Універсалу про утвердження незалежної України. Прецедент, без якого, на мій погляд, не було б і теперішньої України!
- Крім того, наступного 1919 року в цей день возз'єдналися Українська Народна Республіка із Західно-Українською. Це також знаменна подія. Саме їй був присвячений "Ланцюг єднання", що ми його вибудували по всій Україні і який мав таке значення... під час Грудневого референдуму! Ми відзначатимемо це знову ж таки 22 січня на Софійському майдані. Громадськість схоче і Вашого слова, пане Миколо.
- Так, так, пане Левку. І ця подія. Все сходиться на двадцять другому числі січня.
- Але Ви ще не знаєте Леоніда Макаровича... Втім, узавтра самі пересвідчитеся.
- Гаразд. Як не згодиться, то перенесемо Акт передачі моїх повноважень на 17 березня, приурочимо його до дня сімдесят п'ятої річниці утворення Української Центральної Ради - парламенту УНР.
- Врешті, останнє слово напевно-таки буде за Кравчуком, - підсумував Лук'яненко і задивився на миготливий пришляховий ліс. Раптом пожвавішав, повернув голову до Плав'юка. - Втім, є одна приключка, що може привабити Леоніда Макаровича і прискорити... Хоча, повторюю, він ніколи не поспішає.
- Яка саме?
- Серед клейнодів Президента УНР в екзилі, наскільки мені відомо, є хрест Івана Мазепи.
- А так!
- Оце та деталь, яка напевно заімпонує Кравчукові. Він вважає себе, принаймні в душі, і багато хто підігрує йому, спадкоємцем Мазепи...
- Я чував про це, - пожвавішав і Плав'юк.
- Звісно, не прямим, кревним спадкоємцем, а, так би мовити, за вдачею, характером діяльності, методою отримання влади, фігурально висловлюючись - української булави. Він дуже поважає Мазепу за витримку, терпіння, обачність, хитромудру дипломатію, врешті - за видатний розум, незважаючи на його політичний, але не моральний, програш... І тут - Мазепинська регалія, яка перейде з Ваших рук до нього, Кравчука... Підсвідомо чи свідомо, але це вплине на Леоніда Макаровича.
- Сподіваюся! - озвався Плав'юк.
За шибкою замиготіла київська околиця. Їхали до печерського готелю "Київ". І вже за кілька годин, по короткому перепочинкові, зустріч з українською громадськістю...
19 січня 1992 року Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк за посередництва народного депутата України Левка Лук'яненка зустрівся з Президентом України Леонідом Кравчуком.
На зустрічі йшлося про те, що, згідно із законом парламенту УНР - Трудового Конгресу, - Державний Центр Української Народної Республіки має припинити свою діяльність, а Микола Плав'юк згоден передати свої повноваження Президента УНР в екзилі першому всенародно обраному Президентові Української Держави.
У тій зустрічі брали участь і депутати Верховної Ради України Дмитро Павличко та Левко Лук'яненко.
З самого початку Микола Плав'юк впевнено виклав свою позицію, яка полягала в тому, що, подібно до того, як це зробили іноземні екзильні центри, ДЦ УНР в екзилі готовий передати свій мандат Урядові вільної і суверенної держави українського народу. Але тут виникли різні цікаві деталі, про які, звичайно ж, не повідомлялося в тодішній офіційній пресі.
Так, Микола Плав'юк щиро заявив, що передачу повноважень він готовий здійснити вже 22 січня, в день проголошення 1918 року Четвертого Універсалу УЦР, за яким Україна була названа самостійною державою. Але Леонід Кравчук засумнівався:
- Ви готові, але Україна ще не готова до того...
Тоді Плав'юк запропонував іншу дату - 17 березня 1992 року - річницю створення Української Центральної Ради. Однак Леонід Макарович знову завагався:
- Почекаємо ще принаймні рік, щоб Україна закріпила свою державність.
- Чекати цілий рік? - вигукнув Плав'юк. - О ні...
Поведінка Кравчука віддзеркалювала ті побоювання, які ще існували на ту пору, і в нього особисто. Та коли вже була остаточно узгоджена дата передачі повноважень, Дмитро Павличко засумнівався:
- А чи досягнемо ми того, щоб уся українська діаспора була причетною до цієї знаменної події, щоб вона теж брала в ній участь? І всі були задоволені?
Іншими словами, Дмитро Павличко досить прозоро натякав ще й на інші дати: встановлення 1918 року гетьманського уряду і Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 року. Тоді Микола Плав'юк дуже виразно поставив питання.
- Панове, - сказав він, - я репрезентую Державний Центр Української Народної Республіки і її традиції. Я не буду обіцяти того, чого ми не можемо осягти. Я надіюся, що вся українська діаспора сприйняла факт відновлення незалежності України як явище історичне, епохальне. Однак я не буду говорити від імені гетьманців чи Тимчасового Державного Правління, створеного 30 червня 1941 року. Я ще раз повторюю, що представляю легітимний Уряд Української Народної Республіки в екзилі і не маю повноважень на якісь припущення щодо дій всієї, пане Павличку, української діаспори.
І тоді, коли Павличко робив спроби далі дискутувати це питання, виявилася дуже цікавою реакція Леоніда Кравчука.
- Ми домовляємося, - сказав він, - про успадкування та продовження традицій УНР. Якщо інші до цього не долучаться, то народ України їх просто забуде. Але будьмо ґрунтовно підкутими, на обидві ноги.
Тож на тому дискусія і закінчилася.
Рівночасно з цим почалися підготовчі кроки до того, щоб передача повноважень відбулася у згоді з усіма конституційними нормами. Було обумовлено участь представників Верховної Ради на Сесії УНРади (яка потім і відбулася в березні 1992 року в Бавнд Бруці. На цю Надзвичайну Сесію УНРади 10-го скликання прибули народні депутати України Лариса Скорик та Михайло Гришко).
Миколі Плав'юку тоді доводилося ладнати безліч більших і менших справ, і насамперед тих, які були пов'язані із згаданою Надзвичайною Сесією УНРади. Це написання, підготовка та узгодження тексту Грамоти, відповідних заяв та інших важливих документів, над підготовкою яких багато попрацював історик і правник Зенон Городиський. Але цікаво згадати, що в самій Україні цілу низку питань Плав'юку довелося залагоджувати з колишнім дорадником Президента (а згодом Головою Конституційного суду України) Іваном Тимченком, і в зв'язку з цим виникло щонайменше два моменти, на яких варто зупинитись.
Першим було питання щодо самого передавання повноважень. З правового боку для тодішніх владних структур в Україні це була проблема. Хоча б тому, що влада діяла на основі рішень Верховної Ради України, яка, звичайно ж, подібних речей не передбачала. І коли з того приводу виникла дискусія, то Микола Плав'юк чітко з'ясував ту справу. Він сказав:
- Постановою Трудового Конгресу 1919 року, яка була підписана Головою Директорії, виразно сказано про припинення діяльності Державного Центру УНР в разі проголошення незалежності Української Держави. Так що ми здійснимо цю Постанову незалежно від Вашого рішення. Але в якому Ви опинитеся становищі в разі зволікання цієї справи, то вже самі думайте.
Таким чином дискусії на ту тему було припинено. Хоч, правда, дехто до них ще намагався повернутись.
Щодо другого моменту, який виник у розмовах Миколи Плав'юка з дорадником Президента, то це питання про вживання прізвища Симона Петлюри. Зокрема, були намагання вилучити його з тексту Грамоти.
Микола Плав'юк з цим категорично не погодився. І на запитання "чому?" сказав, що діяльність Уряду УНР була оперта на рішення Трудового Конгресу, який давав повноваження Уряду схвалювати різні законодавчі акти. Однак ті акти набирали чинності лише за підписом Голови Директорії Симона Петлюри. Таким чином, проігнорувавши Петлюру, ми підважили б легітимність всього цього акту.
Іван Тимченко звернувся потім із запитом до істориків, котрі й підтвердили слушність аргументів Миколи Плав'юка.
А втім, немає сумніву, що в тому часі в Україні діяли відповідно заангажовані сили, які не хотіли, щоб сам процес передачі повноважень відбувався з чіткими національно-державницькими наголосами. Така ситуація породжувала різні чутки, наприклад, про те, що нібито Прем'єр-міністр Вітольд Фокін рекомендував Леонідові Кравчуку взагалі не брати участі в тій церемонії передачі повноважень. Однак позиція Миколи Плав'юка, як і в попередній дискусії з Іваном Тимченком, знов-таки була незмінною і чіткою. Це був той важливий політичний момент, коли Микола Плав'юк, загалом людина толерантна, схильна до пошуку різних взаємоприйнятних рішень, не міг іти на компроміси, поступатися головним.
- Ми не накидаємося з цією справою, - говорив він. - Ми приїхали в Україну представницькою делегацією від Державного Центру УНР, відбудемо в Києві Сесію ДЦ УНР, проголосимо на ній про закінчення нашої діяльності, повідомимо про наше рішення українській світовій спільноті, як водночас повідомимо й про те, що ви не хочете перебирати на себе повноваження. І на тому скінчимо всі наші розмови та сумніви.
Очевидно, така постановка питання поміняла думки деяких чиновників, адже ніхто з них не міг дозволити собі закінчити ту справу в такий спосіб...
Звичайно, поза офіційними повідомленнями залишилися ще й інші маловідомі чи й зовсім невідомі факти, які, проте, є цікавими і досить показовими для тих подій. Скажімо, буквально в останньому часі, коли вже було домовлено, здавалося, про все, Дмитро Павличко раптом сказав Миколі Плав'юку:- Пане Миколо, промова Леоніда Кравчука вийшла довшою, ніж це було передбачено. Тому стоїть питання: чи не могли б Ви дещо скоротити свою промову?
Микола Плав'юк вийшов з тієї ситуації в досить оригінальний спосіб.
- Так, - відповів він, - я можу скоротити. Але той факт, який я скорочу, викладемо в окремій Заяві, яка буде частиною загальної документації.
І Микола Плав'юк запропонував, щоб зміст Заяви був зведений до того, що сучасна Українська Держава є спадкоємницею і правонаступницею Української Народної Республіки.
Дмитро Павличко швидко зрозумів, про що йде мова. Такий перебіг справи його дещо збентежив, і він сказав:
- Я не маю права на це годитись...
- Ну, то нехай годиться той, хто має на це право!
- Але, - відказав Павличко, - таке право має лише Президент Кравчук!
- То й зв'яжіться з Леонідом Макаровичем і скажіть йому про мою думку, - закінчив ту розмову Микола Плав'юк.
До честі Дмитра Павличка, він виконав свою роль: сконтактував з Леонідом Макаровичем, і Кравчук згодився з пропозицією Миколи Плав'юка. Коли ж потім промова Леоніда Кравчука тривала понад 50 хвилин, тим самим навіть притомивши людей, то Микола Плав'юк говорив усього 17 чи 18 хвилин, і сказане ним було сприйняте з належною увагою. Та головне те, що квінтесенція його промови, її глибинна суть прозвучала окремою Заявою, яка й стала офіційним документом того Акту. Ось як вона проголошена:


Заява

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.
Дано в Києві, 22 серпня 1992 року.

За Державний Центр
Української Народньої Республіки в екзилі

Микола Плав'юк
Президент УНР в екзилі,

Іван Самійленко
Голова Уряду УНР в екзилі

Михайло Воскобійник 
Голова УНРади

А ось що виголосив Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк у Києві 22 серпня 1992 року на Сесії Верховної Ради України з нагоди складання повноважень ДЦ УНР в екзилі Президентові України Леонідові Кравчуку:

"Від імені Державного Центру Української Народньої Республіки в екзилі вітаю весь український народ, Владу України і всіх її громадян з днем першої річниці відновлення державної незалежності України.
Історичним рішенням Верховної Ради України з дня 24 серпня 1991 року, потвердженим вільним волевиявленням народу України дня 1 грудня того ж року, здійснилась мрія синів і дочок українського народу. Мрія багатьох поколінь українського народу.
В історії України золотими літерами записані дати 22 січня 1918 і 1919 років. Тоді ж пролунали на Софійській площі і по всій Україні слова Четвертого Універсалу Української Центральної Ради:
"Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу".
На жаль, ця держава постала в надзвичайно несприятливих умовах. Наслідки століть поневолення нашого народу та загарбницькі тенденції наших сусідів довели до повного поневолення України, розчетвертованої та насильно поділеної між нашими сусідами.
У таких дуже складних обставинах Голова Директорії Української Народньої Республіки та її Уряд, покинувши землі України наприкінці 1920 року, прийняли, на перший погляд, непосильне завдання - продовжувати всіма доступними їм засобами діло за повернення Україні державної незалежности. Вони ніколи не визнали зобов'язуючим для українського народу ані насильне включення України в склад СРСР в 1922 році, ані диктату держав-переможців Першої світової війни, які потвердили включення українських земель у склад польської, чехословацької і румунської держав. Вони вірили, що український народ ніколи не погодиться з тим, щоб повернути колесо історії назад і відмовити йому у праві бути господарем у своїй незалежній державі.
Ця непохитна віра Симона Петлюри в український народ була найкраще передана його словами:

"Після ганебної віковічної неволі, після страшного божевільного лихоліття Ти переможеш, Народе-Лицарю, і в державі своїй незалежній установиш волю святу для всіх народів, що живуть на розкішних землях Твоїх. Вірний високим засадам волі і рівности, що кохав Ти з часів стародавніх, Ти явиш усім народам світлий образ правової держави демократичної із забезпеченням вольностей громадянських".
Від того часу, як були проголошені ці пророчі слова, минуло майже 70 років, страшних років!
У ці роки народ у неволі не мав змоги сказати світові правду про дійсний стан в Україні. У той же час навіть Місія УРСР при Організації Об'єднаних Націй була змушена боронити не інтереси українського народу, але виконувати накази московського центру.
Ті обставини в Україні накладали великі завдання на Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі, який діяв безперервно від 1920 року за кордоном.
Як легітимний речник і оборонець інтересів українського народу, ДЦ УНР в екзилі зберіг на довгі роки посольства і місії УНР в столицях прихильних до України держав, на форумі Ліги Націй, а пізніше майже в усіх важливих країнах світу діяли Представництва ДЦ УНР, які проробили величезну дипломатичну, політичну й інформаційну працю.
Дні 22 січня кожного року були днями вияву консолідації та єдности українців за кордоном, які були однозгідні в тому, що треба докласти всіх зусиль, щоб Україна стала знову незалежною державою. При активній допомозі української спільноти ці дні стали відомими в цілому світі. Уряди і парляменти багатьох країн відзначали цей день української державности. І коли в ті дні повівали жовто-блакитні прапори в містах і околицях багатьох держав, ми завжди переконували українців і неукраїнців, що невдовзі такі прапори повіватимуть і в столиці вільної України.
З великою радістю і сатисфакцією ми прийняли Вашу перемогу, перемогу народу України в 1991 році. Бо саме вона найкраще доказує, що 70 років діяльності ДЦ УНР в екзилі були потрібні Україні! Ваша перемога доказала, що ми говорили правду світові, що український народ хоче мати власну, незалежну, демократичну державу.
Ваша перемога потвердила, що в один ритм бились і б'ються серця українців, де б доля їх не розкинула, по всіх континентах світу!
Всі ми разом сповняли по-різному святий обов'язок перед українською землею, нашою спільною Батьківщиною.
Хочемо вірити, що Конституція України, яку незабаром Ви будете схвалювати, буде справді однією з кращих у сучасному світі, такою, як свого часу була Конституція Української Народньої Республіки.
Не сумніваємось, що в згоді із законами України буде збережена гармонійна співпраця всіх національних меншин України, бо ж самостійна Українська Держава - це спільне добро всіх її громадян.
Радіємо відновленню Збройних Сил і Служби безпеки України й хочемо вірити, що громадяни України сповнять свої зобов'язання щодо своєї держави, включно із запорукою її безпеки та належною піддержкою для її збройних сил.
Розумна політика Влади України на багатьох ділянках уже здобула початкові успіхи, до того ж не все в надто прихильному до України світі. За один рік часу зроблено дуже багато, і ми з вдячністю спостерігаємо за титанічною працею народу України для закріплення державности України.
У згоді з домовленням з Президентом України, з дня 21 січня 1992 року прибула до столиці України багаточисельна делегація ДЦ УНР, очолена мною, Головою Української Національної Ради професором Михайлом Воскобійником і Головою Уряду УНР професором Іваном Самійленком, яка складає на руки Президента України Грамоту, схвалену Українською Національною Радою, згідно з якою закінчуємо понад 70 років дії ДЦ УНР в екзилі.
Згадана Грамота закінчується такими словами:

"У згоді з деклярацією Уряду Української Народньої Республіки з 12 червня 1924 року, постановою 10-ї Сесії Української Національної Ради з 19 червня 1989 року та постановою Надзвичайної Сесії Української Національної Ради з 14-15 березня 1992 року врочисто проголошуємо всьому народові в Україні і в розсіянні сущому про складення повноважень і припинення діяльности Державного Центру Української Народньої Республіки в екзилі, які він виконував упродовж сімдесяти двох років поза межами України".
Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки.
Пане Президенте!
Складаю на Ваші руки цей історичний документ, Грамоту, схвалену Українською Національною Радою, і бажаю Вам найкращих успіхів у закріпленні і розбудові незалежної, демократичної, соборної України.
Всьому народові України бажаю, щоб він, як Суверен своєї держави, стояв на сторожі її незалежности і щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи Уряд України були змушені діяти у вигнанні, але щоб успішно і на благо українського народу кермували нею в столиці вільної України - Києві!
Щасти Вам Боже! Слава Україні!"

І лунали потім урочисті дзвони в Софійському соборі, майоріли корогви та переливалися кольори Святого Духа, честі й міці - блакитні й золоті. То був молебень, який відслужив у Соборі Святійший патріарх Мстислав в асисті митрополитів, єпископів і священиків УПЦ Київського Патріархату й УАПЦ. На молебні були присутні Микола Плав'юк з дружиною, Президент Леонід Кравчук з дружиною та депутати Верховної Ради України і делегації ДЦ УНР в екзилі.
Через день Президент Леонід Кравчук прийняв повну делегацію ДЦ УНР у складі близько сорока осіб у Маріїнському палаці - офіційній резиденції Президента України. В зустрічі взяли також участь Голова Верховної Ради України Іван Плющ, провідні члени Президії Верховної Ради України Дмитро Павличко, Левко Лук'яненко, Лесь Танюк, Володимир Яворівський, Богдан Горинь, Лариса Скорик та інші. Від Уряду України були присутні Прем'єр-міністр Вітольд Фокін, Міністр Закордонних справ Анатолій Зленко, Міністр оборони генерал-полковник Костянтин Морозов та інші міністри.
Делегація ДЦ УНР під проводом Президента УНР в екзилі Миколи Плав'юка мала в своєму складі Голову УНРади професора Михайла Воскобійника, Голову Уряду УНР в екзилі Івана Самійленка, Голову Трибуналу професора Ярослава Рудницького, заступника Голови Президії УНРади Миколу Світуху, секретарів Президії УНРади Зенона Городиського і Галину Сенишин, членів Президії професора Любомира Винара, інженера Петра Крамаренка, редактора Антона Семенюка, інженера Зиновія Туркала, доктора Юрія Криволапа, а також доктора Б.Гнатюка, о. доктора М.Степаненка, Тетяну Носко-Оборонів, доктора Анатолія Лисого, інженера Олексу Коновала, Святослава Книша, доктора Івана Заваду, Бориса Григоровича, Миколу Сидоренка, Петра Войновського.
Із членів Уряду УНР в екзилі були присутні професор Володимир Жила, доктор Степан Ворох, інженер Юрій Іхтіаров, інженер Михайло Герець, доктор Михайло Рубінець, а також представники делегатур УНР в Австралії, Франції, Великобританії і Бразилії.

У Маріїнському палаці й відбулася урочиста церемонія передачі повноважень Державного Центру в екзилі. Спочатку Голова Уряду ДЦ УНР Іван Самійленко передав відповідну документацію Прем'єр-міністру Вітольду Фокіну. Потім Голова УНРади професор Михайло Воскобійник склав Заяву Голові Верховної Ради Івану Плющу. Окремо були передані прапор ДЦ УНР, державна печатка, книги, зокрема альбом-комплект зі світлинами Президентів УНР в екзилі та інші пам'ятні речі.

Найзворушливішим і урочистішим моментом церемонії була передача символу державної влади народу - цінного клейноду - хреста Гетьмана Івана Мазепи. Ця висока президентська відзнака ще в 1930-х роках була в Президента УНР Андрія Лівицького. Цікава її історія. Професор Роман Сталь-Стоцький виявив Мазепинський хрест зі щирого золота у Брюсселі, куди хрест якимось чином потрапив, очевидно, з українського храму, розгромленого більшовиками. Професор замовив для Мазепинського великого хреста масивний ланцюг, у кільцях якого тризуби чергувалися з хрестами. Цю відзнаку Смаль-Стоцький презентував Андрію Лівицькому як тогочасному Президентові УНР. Потім, після Другої світової війни, вона зберігалася у Патріарха Мстислава у Бавнд Бруці, і, нав'язуючись до традицій минулого та подібно до того, як римські папи коронували королів, Патріарх Мстислав декорував нею Президентів Української Народної Республіки при відкритті кожної Сесії УНРади. Тож, за тією історичною традицією, Микола Плав'юк передав президентську відзнаку на руки Патріарха Мстислава, а він, у свою чергу, передав її Голові Верховної Ради України Іванові Плющу. А вже Плющ, від імені народу України, вручив Мазепинський клейнод Президентові Української Держави Леонідові Кравчуку.

У своєму слові подяки Леонід Кравчук сказав:

"Щойно я мав високу честь прийняти клейноди УНР - символи неперервності існування нашої держави, а також відзнаку Гетьмана України Івана Мазепи. Учора, вважаю, сталася дуже важлива подія - наша Церква зняла з цього патріота землі української анафему, якій колись було піддано його ім'я. Отже, ще раз засвідчено: Іван Мазепа, котрий віддав життя за долю своєї Батьківщини, за її духовність, державність, сьогодні повертається до нової України як людина-борець, людина, яка має нам бути за приклад, за взірець.
Свято з нагоди річниці України набуває надзвичайно великого значення. На урочистому засіданні Президент Української Народної Республіки в екзилі пан Микола Плав'юк привселюдно передав Заяву і Грамоту про складання своїх повноважень і припинення діяльності Державного Центру УНР. Цей акт має нагадати всім, що Україна веде свій родовід, свою політичну, державницьку біографію від історичних часів, які надають силу і велич нашому народові, - від часів Київської Русі, Козацько-Гетьманської держави й Української Народної Республіки.
Так уже склалося, а надто в останні 70 з лишком років, що всіх, хто боровся за самостійну Україну, називали її ворогами. У цьому зв'язку я хочу особливо відзначити: Уряд та Президент УНР в екзилі, кращі представники української громади, полишивши рідну землю через політичні мотиви, продовжували боротьбу за нашу незалежну державу. І та ниточка, що зв'язувала діаспору з Україною, ні на мить не розривалася.
... Радію з того, що маю можливість подякувати Президентові УНР в екзилі Миколі Плав'юку за його мужність, за його волю до продовження й поза Україною її кращих традицій. І принагідно запевнити, що ми докладемо всіх зусиль, щоб ніколи жодного громадянина не було вигнано за межі України. Місця на нашій землі немає лише нашим ворогам".

Преса, телебачення і радіопрограми України широко інформували громадськість про присутність делегації ДЦ УНР у Києві та про акти складання повноважень і передання символіки УНР владі Української Держави.Того дня члени делегації ДЦ УНР взяли також участь у роботі Всесвітнього Форуму Українців, у різних імпрезах, присвячених Дню незалежності України, що відбувалися до пізнього вечора в столиці України.
...А вночі в готельному покої Микола Плав'юк довго не міг заснути, бо в очах, у пам'яті довгою чередою, як ті безкінечні дерева уздовж Бориспільського шосе, промайнули шістдесят п'ять років життя...



Українська Республіканська Партія - офіційний сайт
Всі матеріали на сайті захищені згідно законодавства України